Теоретико-методологічно легітимізуючи проблеми теоретичної соціалізації правової свідомості, слід зазначити, що сучаснi нелiнiйно детермiнованi трансформацiйнi тенденцiї розвитку українського суспiльства, держави та права зумовленi низкою внутрiшнiх та зовнішнiх чинникiв, які недостатньо досліджені автором у попередніх роботах, але вимагають подальшого дослідження саме зазначених чинників як початкових причин, джерел і, можливо, критерії певного пояснення даної проблеми [1]. У внутрiшньому аспектi процес утворення в Українi правової держави заснованої на соцiально-демократичних началах, як однiєї з фундаментальних засад українського векторного правотрансформацiйного руху серед першочергових завдань нашої держави найактуальнiшим стає пiдвищення практичної ефективностi чинного нацiонального законодавства. Одним iз головних засобiв досягнення цього, на думку автора, є формування в українських громадян цивiлiзацiйно узгодженої правосвiдомостi, яке передбачає, зокрема, вироблення єдиної загальнодержавної наукової концепцiї економіко-правового виховання, заснованої на полiфонiчних методологiчних течiях вiтчизняних комплексних науково-теоретичних дослiджень, що системно пояснюють будь-яке явище, процес, об'єкт, у тому числi й модель перехiдного суспiльства.
У такому контекстi слушним є зауваження академiка В. Я. Тацiя про те, що "одним з недолiкiв сучасних дослiджень є спроба описати функцiонування цiлого ряду державно-правових механiзмiв з позицiй правової держави, без врахування реалiй перехiдного перiоду та соцiально-правових вiдносин перехiдного суспiльства" [2].
На думку автора, наукова розробка, практичне виконання комплексу завдань, що ставляться перед правовим вихованням, необхiдне для того, щоб на всiх етапах усвiдомленого вiдношення до процесiв правотворення вiдбувався зворотний зв'язок, який би функцiонально забезпечував тi необхiднi втручання (з боку держави та суспiльства) у процеси правозаконного нормотворення, що не давали б можливостi розривати iсторично створену українську правову традицiю, яка завжди зберiгає функцiональну самодостатнiсть правової культури й iстини.
У планi загальноцивiлiзацiйних тенденцiй розвитку вирiшальною детермiнантою еволюцiйного розвитку соцiальної природи людини є усвiдомлення того, що за зовнiшньою умовнiстю та узагальненiстю правових стандартiв стоять природно створенi унiверсалiї правової культури, без яких нацiональне самовизначення у свiтовому суспiльствi (в аспектi правової поведiнки) втрачає правовпорядкований, правоокультурений характер, такий, як свобода i вiповiдальнiсть, справедливiсть i рiвнiсть, самореалiзацiя й солiдарнiсть. А такої правової розвиненостi та зрiлостi в органiзацiї нацiонального соцiуму неможливо досягти без засвоєння кожним членом суспiльства та законодавчого ствердження державою свiдомих вимог права як iмперативних вимог власної людської природи. I навпаки, тiльки на науково узгодженому, iсторико-традицiйному, етичному (правовому) ґрунті функцiонування правового виховання можливі соцiально-природне та позитивне засвоєння й перебудова соцiальної (правової, економічної) дiйсностi.
Слід розглянути деякi цiннi мiркування, що дають змогу з сучасних позицiй розглянути феномен правовиховного процесу як цiлiсної системи, визначитися з окремими теоретичними проблемами.
Так, Й. Васькович та iншi обмежуються визначенням економіко-правового виховання як систематичної та цiлеспрямованої дiяльностi державних органiв та громадських органiзацiй, спрямованої на формування у людини правової свiдомостi й свiдомого ставлення до законiв держави [3; 4].
Доктор юридичних наук, член-кореспондент АПрНУ О. Ф. Скакун пропонує доволi аргументоване (хоча, як здається, не достатньо чiтко окреслене) визначення правового виховання як цiлеспрямованої постiйної дiї на людину з метою формування у неї правової культури й активної правомiрної поведiнки [5].
Уважаемый посетитель!
Чтобы распечатать файл, скачайте его (в формате Word).
Ссылка на скачивание - внизу страницы.