Основные тенденции социального развития коллектива в экономически развитых странах. Способы активизации трудовой деятельности персонала предприятия. Принципи праксеології — новий напрямок розвитку мотивації на підприємстві, страница 7

Під поняттям "інноваційність" розуміють можливість суб’єкта економіки зна­­хо­дити та використовувати на практиці нові наукові та науково-дослідні досяг­нення, концепції, ідеї і винаходи. Інноваційність — це також вдосконалення і роз­­виток вже існуючих технологій: виробничих, експлуатаційних та сфери пос­луг, впровадження нових систем управління та організації, вдосконалення схем розвитку інфраст­рук­тури, а особливо накопичення, обробки та використання інформації.

Перспективна й ефективна інноваційна стратегія підприємства залежить від спроможності аналізувати свої виробничі можливості та виділяти ті, яких не вис­та­чає в роботі. Наступним її кроком повинні бути або розвиток відсутніх виробничих мож­ли­востей, або налагодження співпраці з підприємством, яке володіє даним пи­тан­ням. Але і в цьому випадку співпраця буде корисною лише тоді, коли підп­риємства будуть чітко розуміти свою мету і доповнюватимуть в роботі одне одного. Прик­ла­дом такої системи є дослідницькі клуби — промис­лові лабораторії, що здійснюють дос­лідження в передконкуренційній фазі і фі­нан­суються декількома підприєм­ст­ва­ми. Клуби дозволяють кожній фірмі значно знизити видатки на дослідні роботи в галузі технологій, уникнути їх дублювання, зменшити ризик і прискорити дифузію резуль­та­тів досліджень. Найефективніше така форма працює в Японії.

Низька інноваційність може бути пов’язана не тільки з неспроможністю фірми до впровадження інновацій, але й із середовищем навколо фірми, яке не сприяє використанню інноваційних систем. Розумне впровадження інновацій іноді вимагає отримання постачальниками та клієнтами нового досвіду, а також осмислення змін, що відбуваються. Іноді від постачальників і клієнтів вимагається вироблення нових навичок чи зміна методів роботи. Досліди показали, що зростання продуктивності про­мис­ло­вості пов’язане не тільки з продукцією, але й з дифузією інновацій. Процес ди­фу­зії залежить від порозуміння фірми з постачальниками й клієнтами. Фірма по­вин­­на довести їм, що впровадження інновацій окупиться та принесе зиск, навіть якщо під час впровадження виникнуть тимчасові труднощі.

Можна виділити дві основні форми державної політики підвищення іннова­цій­ності підприємств: "зоорієнтовану на місію", що переважала у Великобри­та­нії, і "зо­­орієнтовану на дифузію", що домінувала в Німеччині та Швейцарії. Полі­тика, "зорієнтована на місію", базується на фінансуванні обмеженої кількості доро­гих нау­ко­во-дослідних проектів у галузі високих технологій. Найчастіше участь в таких проектах бере обмежена кількість великих фірм, що не заці­кав­лені в розголошенні резуль­та­тів досліджень і у виникненні під час науково-дос­лідного процесу додаткових напрямків досліджень. Політика, "зоорієнтована на дифу­зію", навпаки, не має на меті виконан­ня запланованої програми з отри­манням конк­ретних результатів, а служить створенню умов та середовища для сприятливого розвитку інноваційних процесів (допомога в науковій співпраці, розвиток стан­дар­тизації, навчання та вдосконалення).

При ознайомленні з формами інноваційної політики різних країн стає зрозу­мі­лим те, що в основі багатьох з них, зокрема європейських, застосовуються методи, вико­рис­тані при народженні економічного "дива" Японії.

Економічний і технологічний успіх повоєнної Японії був здійснений завдяки сильному керівництву Міністерства промисловості та промислової політики (МІТІ). Звичайно, не можна недооцінювати ролі керівництва в цій справі, зок­ре­ма керів­ниц­т­ва МІТІ, але результат було отримано, коли одночасно запрацю­вали структури про­мис­ловості, науки, уряду Японії, основних політичних партій, підприємці, менед­же­ри, робітники. Особлива роль відводилась науковцям: вони змогли швидше й деталь­ні­ше визначити технології майбутнього, аніж це б зро­били уряд і промисловість. Окрім того, вважається, що секрет японської про­мис­ловості і технологічного успіху поля­гає в централізованому плануванні. Сам механізм політики був складним і різно­біч­ним, забирав багато часу і ви­ма­гав пошуку консенсусу. Для вирішення проблем та подальшого розвитку еконо­міки урядові інстанції Японії та відповідні структури промисловості країни, уні­вер­си­тети постійно відстежували суспільні зміни, нап­рямки розвитку науки і тех­ніки, вивчали технологічні потреби.