Гендерний аспект приватного дискурсу, страница 9

Проблематика лінгвістичної гендерології надзвичайно широка. Аналізу піддаються фонетичні явища [Медведева, Шевченко 1980; Потопов 1997; Шевченко 1990; Brend 1975], граматичні явища [Виноградов 1990; Fowler 1991], досліджується лексико-семантичний рівень [Bebout 1995; Martynyuk 1990; Wallin-Ashcroft 1996; Сидорова 1993; Мишар-Маршаль, Рибери 2000; Вохрышева 1998]; та рівень тексту [Ровенская 1999; Ощепкова 2002]. Центром уваги гендерних досліджень стають комунікативні стратегії [Fitzpatrick, Mulac, Dindia 1995], стратегії мовленнєвої поведінки [Dunbar, Duncan, Marriott 1997; Маслова 2001], мова засобів масової комунікації [Fowler 1991; Двинянинова 2000; Двинянинова, Сычева 2002], питання категоризації [Cameron 1992]. Гендерні дослідження охоплюють дві великі галузі: «мова – прояв сексизму, тобто пригнічення за статтєвою ознакою (за аналогією з расизмом) у системі мови та у слововживанні; мовлення – обумовлені статтю особливості мовленнєвої поведінки чоловіків і жінок».

У лінгвістичній гендерології наявні три підходи: перший спрямований виключно на соціальний аспект мови чоловіків і жінок у розрізі семантичних відмінностей залежно від розподілу влади в суспільстві; другий аналізує мовленнєву поведінку чоловіків і жінок, застосовуючи лінгвостатистичну методику; третій розглядає гендерну проблематику в когнітивному аспекті.

Таким чином, гендерний вимір дозволяє по-іншому подивитися на дуже відомі речі. У центрі уваги гендерної лінгвістики – людина, що є представником певного соціуму, культури. Гендерні дослідження порушують вузькі рамки філології, тому неможливо їх уявити без міждисциплінарних підходів.

1.2.3. Гендерні ролі комунікантів та стилі спілкування

«Гендер та гендерні ролі учасників діалогу грають помітну роль серед параметрів, що визначають характер протікання і зміст діалогу» [Крейдлин 2005: 9]. Гендерні ролі учасників діалогу визначаються як – «суспільні і культурні очікування, що стосуються комунікативної поведінки статей, і способи, за допомогою яких ці очікування реалізуються при актуальній комунікативній взаємодії» [Крейдлин 2005: 10]. Гендерні ролі можуть визначати комунікативну поведінку («використаня мови (мовного коду) учасниками спілкування в конкретних обставинах з опертям на відповідний рівень володіння комунікативною і мовною компетенціями [Бацевич 2004: 334]») та стиль спілкування комунікантів («стабільна форма спілкування поведінки людини, яка виявляється у будь-яких умовах спілкування: в ділових і особистих стосунках, у способах прийняття і здійснення рішень, у прийомах психологічного впливу на людей, у методах вирішення міжособистих та індивідуальних конфліктів тощо» [Бацевич 2004: 339]).

Початок гендерних досліджень мовленнєвої поведінки пов’язано з ім’ми М.Р. Кей, Р. Лакофф, С. Тремель-Плетц. М.Р. Кей характеризує мову жінок як мову виправдань (language of apology), а мову чоловіків як мову пояснень (language of explanation) [Key 1975: 147]. Р. Лакофф вважає, що «жінка, що дискутує, сприймається як об’єкт (сексуальний і т.п.), але ні в якому разі ні як серйозну особу з індивідуальними поглядами» [Lakoff 1975: 7]. У 70 р.р. жіночий стиль мовлення розглядався як ознака безсилля, підлеглого стану, недостатньої самосвідомості та відкидався як неповноцінний. У 80 р.р. стверджується погляд, що чоловічий стиль незаслужено звели до норми та зробили мірилом для оцінки жіночого. Так, Д. Спендер вважає, що характеристики жіночої мови неможна оцінювати негативно. Скоріше навпаки – стриманість і ввічливість у спілкуванні свідчить про силу жінок [Spender 1980: 8]. Ф.Л. Джонсон критикує припущення, що жінки виграють від того, що вони будуть імітувати мовленнєву поведінку чоловіків: «Мовлення жінок і так є доволі адекватним та не потребує змін» [Johnson 135]. У 90 р.р. зовсім було спростовано існування своєрідних чоловічого та жіночого стилів мовлення (гендерлектів) з константними ознаками, які у свій час описала Робін Лакофф [Lakoff 1975].