Гендерний аспект приватного дискурсу, страница 3

На сучасному етапі розвитку лінгвістика зазнає перехід до нової парадигми мови та мовлення, а саме до когнітивно-комунікативної парадигми. За визначенням Т. Куна ‘парадигма’ – загальновизнана модель «постановки проблем та їх вирішення у науковому співтоваристві» [Кун 1977: 11]. Сучасна парадигма – це об’єднання двох напрямків функціоналізму: когнітивної та комунікативної лінгвістики, що обумовлено новим об’єктом досліджень, яким є дискурс. Інтеграція цих двох напрямків у лінгвістиці обумовила інтегральний підхід до визначення поняття ‘дискурс’. Методологічною базою розуміння дискурсу як інтегративного феномена є діяльнісний підхід до вивчення комунікації, тобто дискурс у сучасному розумінні становить вербалізовану мовленнєво-мисленнєву «діяльність, що постає як сукупність процесу і результату і має як власне лінгвістичний, так і екстралінгвістичний плани» [Красных 2001: 200]. Вплив екстралінгвістичних чинників у цьому випадку виявляється дуже важливим при визначенні поняття ‘дискурс’, оскільки “<…> дискурс не є лише ізольованою текстовою або діалогічною структурою. <…> Це складне комунікативне явище, яке включає соціальний контекст, що дає уяву як про учасників комунікації (і їх характеристики), так і про процеси виробництва і сприйняття” [Дейк 1989: 113].

Дискурс діалогічний за своєю природою. Під діалогічністю дискурсу розуміється його адресованість, «спільність проблем, діалогічний характер мислення/розуміння» [Бахтин 1986: 303-306]; дискурс «не репрезентує реальність, а активно конструює її» [Шевченко, Морозова 2005a: 25]. Діалогічність, як природну властивість дискурсу необхідно відрізняти від діалогу, як форми дискурсу, що передбачає наявність двох фундаментальних ролей – мовця (автора) і адресата, які можуть по черзі розподілятися між особами – учасниками дискурсу. Якщо ж протягом дискурсу (або значної частини дискурсу) роль мовця закріплена за однією і тією ж особою, такий дискурс називають монологом. Невірно вважати, що монолог – це дискурс з єдиним учасником: при монолозі адресат також необхідний. За своєю суттю, монолог – це просто окремий випадок діалогу. Проте «типовим випадком є, все ж таки, спілкування двох, коли поперемінно учасники говорять і слухають», тобто форма дискурсу, яка виражається у діалозі [Супрун, 1980: 17].

Сучасне визначення дискурсу супроводжується ідеєю конструювання смислів: смисли висловлювань спільно формуються обома комунікантами безпосередньо під час комунікативної взаємодії. Співрозмовники конструюють власні висловлювання, виходячи з того, що для них є релевантним, цінним, більш привабливим і т. ін, а потім при вербалізації висловлювань та їх обміні, співрозмовники конструюють і свою ідентичність [Шевченко 2005].

Таким чином, слідом за І.С. Шевченко та О.І. Морозовою визначаємо дискурс як «інтегральний феномен, як мисленнєво-комунікативну діяльність, яка протікає у широкому соціокультурному контексті; вона є сукупністю процесу й результату, характеризується континуальністю та діалогічністю» [Шевченко, Морозова 2005a: 28].

1.1.2. Дискурс та суміжні поняття

Розкриття змісту терміну ‘дискурс’ вимагає його відмежування від суміжних понять, таких як ‘текст’, ‘мовлення’, ‘мовленнєва діяльність’, ‘комунікація’, ‘спілкування’.

Дуже близький термін ‘дискурс’ до терміну ‘текст’, проте, визначальною і відзначною характеристикою ‘дискурсу’ є ‘контекст’. З цього приводу Ю.Ю. Степанов пише: «Дискурс існує перш за все і головним чином у текстах, але таких, за якими стоїть особлива граматика, особливий лексикон, особливі правила слововживання і синтаксису, особлива семантика, – кінець кінцем – особливий світ… . Кожний дискурс – це один з ‘можливих світів’» [Степанов 1995: 44].

М.А.К. Хеллідей виділяє три функції, які виконує дискурс:

1)  концептуальна функція;

2)  оцінна функція;

3)  текстова функція.

Відповідно до цих функцій дискурсу М.А.К. Хеллідей виділяє три види контексту, в який ‘поринає’ текст: