Гендерний аспект приватного дискурсу, страница 5

Проте в сучасній лінгвістиці мовленнєва діяльність більше розглядається як динамічна сторона мовлення, де вона і зустрічається з мовою, і, крім того, відповідає діяльності узятій у всій повноті її характеристик: фізичних, психічних, соціальних. Тому в лінгвістиці теорія мовленнєвої діяльності, яка аналізує динаміку мовлення, розробляється у взаємодії з психологією, фізіологією, соціологією. Статична ж сторона мовлення відповідає виділеному з мовленнєвої діяльності і зафіксованому тим або іншим способом тексту і вивчається лінгвістикою тексту [Арутюнова 1998].

Мовленнєва діяльність – це окремий випадок діяльності спілкування. Спілкування визначається у психології як «доволі широка категорія для позначення усіх видів комунікативних, інформаційних та інших контактів людей, включаючи прості форми взаємодії, наприклад, присутність» [Куницына 2001: 266]. Окремим випадком спілкування є мовленнєве спілкування, яке визначається як «процес встановлення і підтримання цілеспрямованого, прямого та опосередкованого контакту між людьми за допомогою мови» [там само: 45].

Близьким за змістом до терміну ‘спілкування’ є термін ‘комунікація’, у наслідок чого вони нерідко вживаються як синоніми [Ивин 1994: 79]. Комунікацію можна трактувати як гипонім спілкування. Так Е. В. Соколов визначає комунікацію як специфічну культурну форму спілкування, «обмін інформацією між людьми за допомогою знаків і символів, при якому інформація передається цілеспрямовано, сприймається вибірково, а взаємодія здійснюється згідно з певними правилами і нормами» [Соколов 1972: 104].

У світлі сучасних поглядів на сутність комунікації вважаємо більш обґрунтованим підхід В.А. Кравченко, який диференціює ці терміни, визначаючи комунікацію як «процес встановлення зв’язку», а спілкування – як «екзістенційне відношення, що виникає у процесі відповідної діяльності» [Кравченко 2003: 30-31].

Нерідко говорять про ‘мовленнєву комунікацію’ і ототожнюють це поняття з одним з видів людської діяльності. Комунікацію називають ‘мовленнєвою’, оскільки в слові ‘мова’ переважаючим значенням є ‘система, структура’, а в слові ‘мовлення’ – ‘діяльність’. Головна мета мовленнєвої комунікації – обмін інформацією різного роду між комунікантами (учасниками комунікації), які породжують висловлювання (тексти) і інтерпретують їх [Гойхман, Надеина 2001].

Комунікація – одна із сторін взаємодії людей у процесі їх діяльності. Спілкування – це необхідна і специфічна умова життя людини в суспільстві. Для психологів, психолінгвістів спілкування є одночасно відношення, діяльність і процес, тому з цієї точки зору комунікація виступає безпосередньо як діяльність. Крім того, комунікативна діяльність завжди є тільки одним з компонентів у сукупності з різними видами діяльності [Красных 2003].

«Специфічність взаємодії людей у процесі їх життєдіяльності полягає у використанні мови. Мова, крім того, що вона є найважливішим засобом людського спілкування, виступає також і як знаряддя пізнання, як інструмент мислення. Завдяки цьому комунікація між людьми є основним механізмом становлення людини як соціальної особи, засобом впливу суспільства на особистість» [Гойхман, Надеина 2001: 5]. Таким чином, комунікація, передусім, – це взаємодія людей у суспільстві як членів цього суспільства. Крім того, «до комунікації при безпосередньому спілкуванні комунікантів входять і невербальні компоненти, наприклад, жести, міміка. Комунікація у будь-якому випадку зумовлена екстралінгвістичними факторами» [Горелов 1998: 233].

Таким чином, вищерозглянуті поняття сходяться у понятті ‘дискурс’, який є і процесом (мовлення, мовленнєва діяльність, комунікація, спілкування) і результатом (текст). Визначальною характеристикою дискурсу від тексту, як результату мовленнєвої діяльності, і від динамічної сторони мовлення – мовленнєвої діяльності, є контекст. Крім того, дискурс об’єднує у собі не тільки діяльність мовленнєву, але й мисленнєву.

1.1.3. Типології дискурсу