Гендерний аспект приватного дискурсу, страница 4

1. Поле (field) – це безпосередньо та тематика, що торкається в даному дискурсі, тобто та сфера людської діяльності, яка підлягає обговоренню.

2. Спрямованість (tenor) – ті міжособові відносини мовця і адресата, що властиві даному дискурсу. Це можуть бути індивідуально-психологічні відносини, емоційні, гендерні, вікові, національні, соціальні, реляційні, когнітивні.

3. Форма (mode), тобто чи є комунікація безпосередньою або опосередкованою (за допомогою листа, телефону, електронної пошти тощо). Крім того, сюди входять засоби передачі інформації від людини до людини, які поділяються на вербальні (словесні) і невербальні. Вербальна комунікація – спілкування за допомогою слів, невербальна – це передача інформації за допомогою різних несловесних символів і знаків (наприклад, малюнків). Проте невербальні засоби спілкування неоднорідні. Серед них існують суто рефлекторні, погано контрольовані способи передачі інформації про емоційний, фізіологічний стан людини: погляд, міміка, жести, рухи, пози [Hallyday 1978; 1985].

Г.Г. Почепцов [Почепцов 1999], Р. Ходж і Г. Кресс [Hodge, Kress 1988] та інші вважають, що реально текст і дискурс можна розглядати за аналогією з реченням і висловленням: «Речення – звичайний для нас елемент структури. Висловлення поєднує в собі як власне речення, так і соціальний контекст його використання. На вищому рівні ті ж відносини повторюються в тексті й дискурсі» [Почепцов 1999: 75]. Тобто контекст є визначальною характеристикою дискурсу: «<…> дискурс не є лише ізольованою текстовою чи діалогічною структурою. <…> це складне комунікативне явище, що містить у собі і соціальний контекст, який дає уявлення як про учасників комунікації (і їхні характеристики), так і про процеси продукування й сприйняття повідомлення» [Дейк 1989: 113].

Сучасна лінгвістика відкидає жорстке розмежування мови і мовлення, хоча і визначає їх як протилежні початки. «‘Мовлення’ – конкретне говоріння, що минає у часі і має звукову (включаючи внутрішнє промовляння) або письмову форму». Конкретне ‘мовлення’ протиставляється абстрактній ‘мові’ (‘коду’), яка є «системою об’єктивно існуючих, соціально закріплених знаків, що співвідносять понятійний зміст і типове звучання, а також систему правил їх вживання і сполучання» [Арутюнова 1998: 414]. Дискурс – це теж мовлення, але таке, що розглядається як цілеспрямована соціальна дія, як компонент, який приймає участь у взаємодії людей та механізмах їхньої свідомості (когнітивних процесах) [Арутюнова 1990: 136-137].

Мова і мовлення утворюють єдиний феномен – мовленнєву діяльність. Діяльність – це «специфічно людський спосіб відношення до світу», що являє собою «процес, у ході якого людина творчо перетворює природу, роблячи себе таким чином діяльним суб’єктом, а явища природи, що їм осмислюються, - об’єктом своєї діяльності» [Философский словарь 1991: 114]. Мова і мовлення  передбачають одне одного. Вони безперервно пов’язані один з одним і можуть розглядатися як дві взаємопов’язані сторони одного і того ж явища – ‘мовленнєвої діяльності’ [Трубецкой 1960]. Мовленнєва діяльність людей надзвичайно складна за своєю структурою і за своєю залежністю від безлічі чинників. Саме тому, що мовленнєва діяльність об’єднує в собі мову і мовлення, вона завжди сполучає в собі протилежні початки, оскільки мова і мовлення мають протилежні характеристики. Мова абстрактна, її можна відтворити, потенційна, відвернута від параметрів миру, кінцева, містить абстрактні аналоги одиниць мовлення, формальна, пасивна, статична, стабільна, має рівневу організацію, її мета – зберегти роздільність слів.

На відміну від мови, мовлення – конкретне, його не можна відтворити, актуальне, це подія, дія в часі, вона реалізується в просторі, субстанційна, активна, динамічна, жвава, лінійна, її мета – об’єднати слова в мовному потоці [Арутюнова 1998]. «Мовлення має також властивості, що не протиставляються безпосередньо окремо взятим рисам мови і відносяться до способу протікання мовленнєвої діяльності. Процес мовлення характеризується темпом, тривалістю, тембровими особливостями, ступенем гучності, чіткістю артикуляції, акцентом тощо» [Арутюнова 1998: 414]. Постійними є два таких аспекти мовленнєвої діяльності, як «говоріння і слухання, створення висловлювання і тексту і його сприйняття. Мовленнєва діяльність протікає в безупинному чергуванні створення тексту і його сприйняття» [Кубрякова 1991: 5].