Управління Алжиром входило в компетенцію міністерства внутрішніх справ і замикалося безпосередньо на Президент, Адміністративно-територіальні одиниці колонії складали три департаменти. На чолі їх стояли префекти, при яких існували генеральні ради. Паралельно з цими органами діяло військове управління по тубільних питаннях, що вирішували дивізіонні генерали. Алжирці були французьким підданими , але не громадянами Франції, тобто виборчих прав не мали. Марокко і Туніс зберігали історичне монархічне правління. Водночас, розпорядження туніського бея і марокканського султана набирало сили тільки після згоди французького резидента.
Таким чином, демократичні досягнення у формах державного правління й устрої, державного режиму, що установилися на початку XX в. у Великобританії і Франції різко контрастували із системою колоніального керування й існуванням самих колоніальних імперій.
IVпитання.
До кінця XVIII ст. іспанські володіння в Америці були розділені на чотири управлінські одиниці, на чолі з віце-королями. Географічне в них входили теперішні держави:
1. Мексика і Центрально-Американські країни.
2. Перу і Чилі.
3. Венесуела, Еквадор і Колумбія.
4. Болівія, Парагвай, Уругвай, Аргентина.
Величезною колонією Португалії на Південноамериканському материку була Бразилія.
Панування цих метрополій в Америці спиралося на численну армію і потужний чиновницько-бюрократичний апарат. Істотною рисою управлінського ладу колоній було заняття основних посад в армії і цивільної адміністрації вихідцями з Іспанії. Тим часом за декілька сот років іспанського перебування в Америці сформувався трьохміліонний прошарок місцевого білого населення - креолів, у руках яких сконцентрувалася значна земельна і торгово-фінансова власність. Усунення креолів від керівництва колоніями призвело їхню основну масу в табір опозиції колоніальному режиму. Значне невдоволення сталою формою правління виражали негри, індіанці, метиси. Тобто защемлені в правах прошарки населення, що були основними джерелами робочої сили в рабовласницьких плантаціях і асьєндах (засновані на кабальній залежності особисто вільних робітників).
Сприятливу ситуацію для визвольної боротьби колоній створила війна наполеонівської Франції проти Іспанії в 1808 р. У 1810 р. почалося повстання в Аргентині, що скинуло віце-короля і проголосило владу революційної ради - хунти. У 1816 р. Аргентина проголосила незалежність. П'ятитисячна аргентинська армія під командуванням Сан-Мартіна перевалила через Анд і допомогла повсталим жителям Сантьяго.
У 1818 р. незалежною республікою було проголошено Чилі. Визвольна об'єднана армія Сан-Мартіна на кораблях направилася в Перу, де також була підтримана повстанням місцевого населення. 21 липня 1821 р. незалежним став Перу.
31817р. почалося звільнення Венесуели. Тут діяла народна визвольна армія під командуванням Симона Болівара. Конгрес, зібраний у 1819 р. у м. Ангостурі, проголосив утворення незалежної республіки Великої Колумбії. У 1821 р. іспанські війська у Венесуелі були остаточно розгромлені. Після чергової перемоги Симона Болівара над іспанцями в 1825 р. було оголошено про створення нової незалежної держави - Болівії.
У Мексиці звільнення від іспанської колоніальної залежності відбулося шляхом військового перевороту, очоленого полковником Ітурбіде. У 1821 р. Мексика проголосила себе незалежною, але Ітурбіде спробував установити монархічну форму правління, оголосивши себе імператором. Але республіканська опозиція заперечила цьому. У 1824 р. Мексика стала республікою (12). Іспанська колоніальна імперія повалилася.
Уважаемый посетитель!
Чтобы распечатать файл, скачайте его (в формате Word).
Ссылка на скачивание - внизу страницы.