Війна за незалежність у північній америці і утворення США, страница 14

• «Про відношення державної влади» від 16 липня 1875 р., відповідно до якого визначався щорічний термін зборів обох палат. Президент мав право позачергового скликання Зборів. Він міг на протязі місяця звернутися до представників обох палат «із мотивованим посланням про нове обговорення» закону. Президент наділявся правом укладати і ратифікувати міжнародні договори, але повинний був доводити їх до відома депутатів, якщо «тільки інтереси і безпека держави це дозволяють». Президент не мав права «оголосити війну без попередньої згоди обох палат» (19).

Таким чином, конституційні закони 1875 р. являли собою компроміс між монархістами і республіканцями. Система сдержек і противаг, ними передбачена, наділяла значними повноваженнями, насамперед сенат, який у будь-який момент міг перетворити слухняного йому президента у фактичного монарха. Така непевність створювала грунт для спроб монархічних переворотів. У 1877 р. це зробив президент Мак-Магон, але рішучий опір республіканців відправив його у відставку. Невдачею монархічного перевороту закінчилася і спроба військового міністра Буланже. У результаті 14 серпня 1884 р. було зроблено важливе доповнення до закону від 16 липня 1874 р.: «Республіканська форма правління не може бути предметом пропозиції про перегляд» (20).

Подальший розвиток французької політичної системи характеризується твердженням до кінця XIX ст. політичних партій. Істотною рисою цього процесу була багатопартійність, викликана надзвичайною нестабільністю політичної історії Франції кінця ХVIII-ХІХ стст. Величезна кількість кандидатів у депутати від різноманітних партій при мажоритарній системі виборів призвело до складання партійних коаліцій у ході передвиборної боротьби, що в кінцевому рахунку обумовило багатофракційність парламенту і постійної зміни кабінету міністрів.

Водночас управління країною носило бюрократичний характер. Можливість вступати в різноманітні партійні коаліції виділила із середовища політиків чиновників, які головною ціллю ставили зберігання «портфеля», періодично змінюючи свою політичну орієнтацію, але незмінно залишаючись у державного руля. Найбільше характерним це стало для Державної Ради, яка являлася консультантом уряду в управлінських питаннях, була одночасно і вищим судом адміністративної юстиції, користуючись юрисдикцією у відношенні чиновників, що порушують свої повноваження.