Таким чином, під відповідальністю фізичних осіб за порушення норм міжнародного гуманітарного права – це визначена нормами міжнародного права специфічна форма реалізації повноважень міжнародного співтовариства у сфері правосуддя щодо комбатантів та прирівняних до них осіб, які обвинувачуються у порушенні норм гуманітарного права, яка встановлює юридичний обов’язок винних вимушено зазнати осуду, а також передбачених нормами міжнародного права обмежень особистого, майнового або іншого характеру визначених обвинувальним вироком, які покладаються на винного органами міжнародної кримінальної юстиції чи окремої держави.
Вчинення воєнного, як і будь-якого іншого міжнародного злочину, як правило, пов’язане із використанням влади [18, c. 81]. Нерідко у таких злочинах звинувачують найвищих посадових осіб держави: президентів, глав чи членів уряду та парламенту. Як приклад можна назвати Слободана Мілошевича, Муамара Каддафі, Аріеля Шарона, Аугусто Піночета, Омара аль-Башира . Проте, на шляху притягнення їх до відповідальності виникає проблема, пов’язана з тим, що вони володіють імунітетом від кримінального переслідування тобто вони вилучені з під юрисдикції держави.
Імунітети довгий час були засобом захисту представників держави від юрисдикції іноземних держав, однак на цьому етапі імунітети досить часто стають на заваді здійсненню кримінального переслідування таких осіб.
Перша спроба притягнути особу, яка володіє вищою посадою, до відповідальності була зроблена одразу після Першої світової війни. Як зазначалося вище, Версальський договір передбачав притягнення до відповідальності Кайзера Німеччини Вільгельма І. Проте, ця спроба не увінчалася успіхом.
Наступні спроби мали місце після Другої світової війни. У рамках Нюрнберзького процесу перед судом постав адмірал Карл Деніц, що став главою держави після смерті А. Гітлера, а під час Токійського процесу до відповідальності були притягнуті чотири колишні прем’єр-міністри і одинадцять колишніх міністрів. Це переслідування стало можливим в результаті того, що у Статуті Нюрнберзького трибуналу містилася ст. 7 яка передбачала, що посадове становище підсудних, їхнє становище як глав держави або відповідальних чиновників різних урядових відомств не повинно розглядатися як підстава для звільнення від відповідальності або пом’якшення покарання. Саме тому у вироку Нюрнберзького трибуналу підкреслювалося: норми міжнародного права, що за певних обставин захищають представника держави, не можуть бути застосовані до дій, які засуджуються як злочинні відповідно до міжнародного права. Виконавці цих дій не можуть прикриватися своїм посадовим становищем, щоб уникнути покарання в належному порядку [6, с. 92].
Однак слід відмітити, що ці процеси були проведені над колишніми високопосадовцями, які в момент суду уже не займали свої пости. Однак і це вже було важливим кроком у визнанні універсальної юрисдикції міжнародних судових установ.
Наступним етапом у розвитку доктрини відповідальності вищих посадових осіб за воєнні злочини були МКТЮ та МКТР. Статути цих трибуналів містили положення, про те, що посадове положення обвинувачуваного не звільняє цю особу від кримінальної відповідальності і не є підставою для пом’якшення покарання. Це формулювання дозволило МКТЮ видати ордер на арешт С. Мілошевича у той момент, коли він ще займав посаду Президента Сербії. Цей випадок вважають першим в історії міжнародного правосуддя, хоча він був переданий суду вже після того, як перестав бути президентом [9, с. 37]. Таким чином, вперше було зафіксовано відмову від матеріального й процесуального імунітету високопоставлених посадових осіб [6, с. 156].
Уважаемый посетитель!
Чтобы распечатать файл, скачайте его (в формате Word).
Ссылка на скачивание - внизу страницы.