Після проекту Муан’є було зроблено ще декілька подібних спроб розробити конвенцію про притягнення фізичної особи до кримінальної відповідальності за порушення норм міжнародного гуманітарного права. Найвідомішою є ідея створення міжнародного кримінального суду висловлена Інститутом міжнародного права у Кембриджі у 1895 р., але як і проект Муан’є вона теж не була розвинута і реалізована [42, с.96].
Таким чином, до кінця ХІХ століття ідея про прийняття міжнародного документу, який би передбачав відповідальність фізичних осіб за порушення норм міжнародного права, як і створення органів міжнародної кримінальної юстиції так і не була реалізована.
У 1899 році починає роботу І Гаазька мирна конференція. Головним пунктом її роботи було мирне врегулювання міжнародних спорів. В її результаті було прийнято три конвенції та три декларації. Вважається, що саме однією із цих Конвенцій про закони та звичаї сухопутної війни від 29 липня1899 року було вперше передбачено можливість фізичної особи нести відповідальність за порушення норм міжнародного гуманітарного права та міжнародного права загалом. Тому не дивно, що у 1907 році під час ІІ Гаазької мирної конференції при перегляді названої вище Конвенції до неї було включено ст. 3, яка проголосила: «Воююча сторона, що порушить норми вказаного Положення, повинна буде відшкодувати шкоду, якщо для цього є підстави. Вона буде відповідальна за всі дії здійснені особами, які входять до складу її збройних сил» [15, с. 42]. Ця норма сформульована не достатньо чітко, що згодом дало змогу обмежити відповідальність фізичних осіб за злочини вчинені під час Першої світової війни [15, с. 389]. Однак, саме ця норма стала праобразом обов’язку держав «дотримуватися і заставляти дотримуватися» норм МГП, який сьогодні є одним із основних положень даної галузі міжнародного права і закріплений у ст. 1 всіх чотирьох Женевських конвенцій 1949 року.
Довгий час в міжнародному праві існувала лише міжнародно-правова відповідальність [4, с. 10-18]. Індивіди ні за яких умов не є і не можуть бути суб″єктами міжнародного права [37, с. 149]. При цьому сама можливість індивіда бути суб’єктом відповідальності за порушення норм міжнародного права заперечувалася . Першою спробою порушити цю неписану норму був Версальський договір 1919 р., статті якого передбачали право притягати до відповідальності осіб, звинувачених за порушення законів та звичаїв війни. Союзні держави вимагали суду над 901 особою, але Німеччина відмовилась виконати цю вимогу. Фактично лише 13 осіб були притягнені до кримінальної відповідальності, з них 6 – виправдані. Суд мав відбутись і над Кайзером Вільгельмом для чого було створено спеціальний трибунал, який по суті був першим міжнародним судом. Та він так і не відбувся, а ідея кримінальної відповідальності фізичних осіб за порушення норм міжнародного права залишилася нереалізованою.
Прискоренню утвердження ідеї про міжнародну правосуб″єктність індивіда сприяла необхідність засудження лідерів нацистів за вчинені злочини [54, с. 244] і вирішальну роль у визнанні кримінальної юрисдикції над особою у міжнародному праві відіграв Нюрнберзький міжнародний військовий трибунал. Парадигма відповідальності зрушилась від національних процесів до міжнародних та від колективних до індивідуальних. На думку Трибуналу, «міжнародне право покладає обов’язки як на індивідів, так і на держави. Злочини проти міжнародного права скоюють люди, а не абстрактні одиниці, і тільки покаранням індивідів, які чинять такі злочини, можна реалізувати положення міжнародного права» [3, с. 118].
Уважаемый посетитель!
Чтобы распечатать файл, скачайте его (в формате Word).
Ссылка на скачивание - внизу страницы.