Ідею створення подібного органу висували Єгипет і Норвегія на Нараді урядових експертів (1971-1972 р.), що передувала Дипломатичній конференції з питання про підтвердження й розвиток міжнародного гуманітарного права, Ці держави внесли пропозицію про те, щоб у випадку невиконання Державою-покровителькою або її субститутом своїх обов’язків ООН заснувала орган, що автоматично брав би на себе роль Держави-покровительки. Ця пропозиція була винесена на голосування на Дипломатичній конференції, але її відхилили. Основним аргументом для цього було те, що ООН є політичною організацією, тому неупередженість будь-якого створеного нею органу викликатиме сумнів [41, с. 157]. Тоді, Данія, Нова Зеландія, Норвегія, Швеція [56, с. 87] і Пакистан [54, с. 42-45] запропонували Конференції проекти статей, що стосувалися Комісії із встановлення фактів. Ці проекти після суттєвого доопрацювання були включені до проекту конвенції і згодом стали статтею 90 Додаткового протоколу I 1977 року.
Комісії із встановлення істини.На відміну від попереднього органу дані Комісії створюються як органи ad hoc, для розслідування і встановлення істини у певній конкретній ситуації. Ще однією особливістю даного органу є те, що він може проводити розслідування, не тільки стосовно вчинення воєнних злочинів, але й інших злочинів як міжнародних, так і національних.
Комісії сприяють ідентифікації жертв, нерідко надаючи ту або іншу форму компенсації (подібний механізм застосовувався в Німеччині, Чилі і Аргентині). Крім того, вони дають рекомендації із проведення структурних або законодавчих реформ, необхідних для подібних порушень в майбутньому. Іноді Комісії із установлення істини використалися для визначення винних осіб і міри їхньої відповідальності. Однак ці Комісії не є судовим органам: у них менше повноважень. Вони не можуть призначати покарання і примушувати свідків до дачі показань.
Отже, підсумовуючи все вищесказане, слід відзначити, що позасудові органи, що доповнюють судове переслідування відіграють важливу роль у запобіганні і притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності. При цьому, вони не стільки спрямовані на притягнення до кримінальної відповідальності конкретних осіб, скільки сприяють засудженню самої системи влади та управління, що сприяла або наказувала вчиняти подібні дії. Досить часто їх діяльність приводить до створення спеціальних судових органів, або передачу матеріалів розслідування в національні чи міжнародні органи правосуддя
Проведене у цій роботі дослідження дає змогу зробити такі основні висновки:
1. Інститут кримінальної відповідальності фізичних осіб за порушення норм міжнародного гуманітарного права почав розвиватися досить давно, паралельно із самим МГП та встановленням міжнародного кримінального правосуддя. В той же час він став самостійним лише в другій половині ХХ ст. Можна виділити три етапи еволюції даного інституту: 1) зародження на доктринальному рівні; 2) спроби втілити в життя на національному та міжнародному рівні; 3) остаточне закріплення через діяльність Трибуналів для колишньої Югославії, Руанди та Міжнародного кримінального суду.
2. Відповідальність фізичних осіб за порушення норм міжнародного гуманітарного права – це визначена нормами міжнародного права специфічна форма реалізації повноважень міжнародного співтовариства у сфері правосуддя щодо комбатантів та прирівняних до них осіб, які обвинувачуються у порушенні норм гуманітарного права, яка встановлює юридичний обов’язок винних вимушено зазнати осуду, а також передбачених нормами міжнародного права обмежень особистого, майнового або іншого характеру, визначених обвинувальним вироком, які покладаються на винного органами міжнародної кримінальної юстиції чи окремої держави.
3. Що ж стосується особливостей відповідальності за порушення норм гуманітарного права, то можна виділити такі:
Уважаемый посетитель!
Чтобы распечатать файл, скачайте его (в формате Word).
Ссылка на скачивание - внизу страницы.