Практика трибуналів значно вплинула на формулювання відповідної статті у Статуті МКС. У ст. 27 Римського Статуту говориться, що посадове становище в жодному разі не звільняє особу від кримінальної відповідальності; імунітети або спеціальні процесуальні норми, які можуть бути пов’язані з посадовим становищем особи, будь-то відповідно до національного або міжнародного права, не повинні перешкоджати здійсненню судом його юрисдикції відносно такої особи. Таким чином, там прямо закріплений принцип відмови від матеріального й процесуального імунітету високопоставлених посадових осіб при здійсненні кримінального переслідування на підставі цього Статуту.
Однак, багато вчених сумнівається, чи зможе Суд притягнути до відповідальності посадову особу без згоди держави [8,с . 172]. І причин для таких сумнівів є багато. По-перше, держава може не видати таку особу, і Міжнародний кримінальний суд нічого не зможе вдіяти. По-друге, навіть якщо така особа, буде знаходитися на території іноземної держави, то її арешт без згоди держави буде розцінено як недружній акт, і грубе порушення чинного міжнародного права, зокрема Віденської конвенції 1961 року. Таким чином, реалізація на практиці положень статті 27 Статуту МКС викличе ряд труднощів, що в свою чергу зумовить необхідність розробки спеціальної міжнародної угоди [19, с. 60].
Свого роду відправним пунктом для розв’язання цього питання є рішення, винесене в 2002 р. Міжнародним Судом ООН у справі «Демократична Республіка Конго проти Бельгії» (далі – справа Йеродіа). Розглядаючи цю справу, Міжнародний Суд дійшов висновку про те, що чинний міністр закордонних справ (як і глава держави) має імунітет від кримінального переслідування іноземними судами і не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності, навіть незважаючи на те, що він звинувачується в вчиненні міжнародних злочинів: таких, як – у цій справі, – воєнних злочинів або злочину проти людяності [46,с.52-53].
Принцип кримінальної відповідальності фізичних осіб за серйозні порушення норм МГП розвивався паралельно з відмовою від імунітетів за такі дії [14,с.88]. Тому, крім норм, що містяться в статутах органів міжнародного кримінального правосуддя, існує ряд інших джерел, які можуть містити положення про імунітети посадових осіб. До них слід віднести міжнародні договори, звичаї, а також практику інших органів як міжнародного, так і національного правосуддя.
Воєнний злочин – це таке порушення права війни або міжнародного гуманітарного права, за здійснення яких конкретні особи несуть кримінальну відповідальність [10, с. 7].
Поняття «воєнний злочин» виникло відносно недавно − у другій половині ХІХ століття коли було прийнято Женевську конвенцію 1864 року та ряд інших документів, що регулювали порядок ведення воєнних дій. Однак перші обмеження на дії під час збройних конфліктів можна віднести ще до 3000 р. до н.е. в Єгипті. Існували такі обмеження і в інших народів, так у стародавньому Кита про них згадує Сунь Цзи (VI століття до н.е.) [34, с. 102]. В древній Греції такі правила мали силу закону [18, с. 14-18]. Більш чітко поняття воєнного злочину фігурує в індійському Кодексі Ману (200 р. до н. е.) [9, с. 49-50]. Згодом воно було запозичене Римським правом, а потім розповсюдилося серед інших народів [30, с. 44-45]. Першим прецедентом притягнення особи до відповідальності за вчинення воєнного злочину можна вважати згаданий нами суд над Петером фон Гагенбахом в Австрії у 1474 році, якого судили за звірства, допущені під час війни. Сам термін «воєнний злочин» вперше вживається в ст.44 та 47 Кодексу Лібера 1863 року [49, с. 5].
Уважаемый посетитель!
Чтобы распечатать файл, скачайте его (в формате Word).
Ссылка на скачивание - внизу страницы.