Структура особистості, процеси її формування й розвитку, страница 21

На етапі «соціального розгорнення» дитина на власному досвіді переконується, що мама - це мама, учитель - це вчитель, кондуктор - це кондуктор, продавець - це продавець. Іншими словами, люди перестають існувати для нього як якісь даності у всієї їх целокупности (ніколи, втім, їм незвіданої, але й заперечува не колись), але виявляються тими людьми, від яких зрозуміло що й коли потрібно очікувати, вони виявляються персонажами, що виконують певні функції, вони сприймаються, як актори, які не можуть не грати тієї ролі, що вони грають. Якщо дитині 9 років запропонувати гру, де всі звичні для нього рольові функції будуть переплутані, він або злякається, або стане сміятися - для нього немислимо, щоб його вчитель попросив його пред'явити «учнівську картку» на суспільний транспорт при вході в клас, а продавець із сусіднього універсаму прийшов би до нього додому й став би перевіряти правильність зроблених уроків. Це б здивувало й дорослого, але той би швидко підшукав у своїй Індивідуальній Реальності яке-небудь «логічне» пояснення цьому дивному поводженню зазначених персонажів, наприклад, він би вирішив, що вчитель збожеволів, а продавець бере участь у спектаклі «абсурдистского театру». Однак, дитина 9 років, не настільки поднатаревший у такого роду поясненнях, буде сміятися, затверджуючи, що этого не може бути, тому що этого не може бути ніколи. Зараз, мир для нього скроєний з я-я-ототожнених відносин, а сам він знаходить власну «ідентичність», визначаючи своє фактичне положення в соціальній структурі.

Альберт Бандура пропонує таку («зовнішню») версію описаних процесів: «Всі діти є суб'єктами процесу соціалізації, суть якого складається в підпорядкуванні потягів вимогам суспільства. На початку зовнішній контроль необхідний; дитина або зовсім маленька дитина підкоряється тільки прямому батьківському втручанню. Але досить швидко дитина вчиться розрізняти, які дії схвалюються, а які ні, за яке поводження треба винагорода, а за яке - покарання. Хоча тепер дитина може намагатися підкорятися батьківським вимогам і заборонам, здійснюваний їм контроль залишається, по більшій частині, зовнішнім. Дитина на цій стадії розвитку в основному контролюється страхом. Оскільки самоконтроль дитини залежить від уміння пророчити зовнішнє покарання, постійна присутність наблюдающего дорослого усе ще необхідно, щоб забезпечити його перебування в границях дозволеного. Із цієї причини тільки страх покарання не може служити ефективним засобом попередження антигромадського поводження. Якщо дитина почуває, що ризик бути пійманим або покараним не великий, він може легко порушити встановлені границі. Тільки якщо батьківські норми поводження будуть сприйматися їм як свої власні, дитина стане додержуватися заборон навіть тоді, коли його навряд чи схоплять за руку. Така интериоризация системи заборон - процес поступовий і для більшості, очевидно, не буває остаточним»[32].

Далі по тексту А. Бандура розкриває цей новий мотивуючий фактор, що позначений їм, як «совість» або «почуття провини». У цілому версія запропонована А. Бандурою представляється досить переконливої, хоча й грішить неабияким примітивізмом. Те ж, що стосується «совісті» або «почуття провини», те в цьому випадку ми маємо справу все з тим же страхом, що й до утворення «інстанції совісті» у людській істоті, з тією лише різницею, що засуджуваний самою людиною його власний учинок, є свідчення того, що подібне поводження (засуджуване їм власна дія) не погодиться з його власним образом, обумовленим я-я-ототожненими ролями. Іншими словами, «совістю» людин корить себе за «неправильну гру», за порушення я-я-ототожненої ролі, а не за провину, як такий. Що доводиться тим фактом, що якщо психотерапевтові вдасться змістовно змінити цю я-я-ототожнену функцію, то зникнуть й «каяття совісті», інші ж варіанти психотерапевтичного втручання бажаного результату (рятування від почуття провини в цьому випадку) не дадуть. Утримують же від антисоціального поводження людини не «передбачення переживання почуття провини», як уважає А. Бандура[33], а страх порушення стереотипного поводження (цей феномен прекрасно описаний К. Лоренцем[34]), де стереотипом є всі ті ж я-я-ототожнені ролі.