Структура особистості, процеси її формування й розвитку, страница 12

Структура особистості, представлена психософией, технологична й цього цілком достатньо. Наявність двох видів ролей (я-я-ототожнених й я-неотождествленных), а також феномен індивідуальних відносин, вимагають виділення трьох контурів, трьох сфер «місця розташування» цих ролей і властиво індивідуальності людини, зрозумілої як його іманентна инаковость. При цьому варто зробити ще одне уточнення. Психософия знає два процеси - здійснення й уречевлення. Під здійсненням нею розуміється сам процес існування сутності, тоді як під уречевленням розуміється процес знаходження сутністю змістовної форми, такі я^-я^-ототожнені і я-неотождествленные ролі. Таким чином, що результирует конструкція структури особистості утворена чотирма «місцями»: 1) властиво сутності (центр), 2) сутності, що здійснюється, - индивидуальности-инаковости (внутрішній контур), 3) середнім контуром (я-я-ототожнені ролі) і 4) зовнішнім контуром (я-неотождествленные ролі).

Властиво контури являють собою саме «місця», місцезнаходження індивідуальності й сутності людини, а також структури, що забезпечують рольове поводження (середній і зовнішній контури). Для «проживаючих за адресою» центр і внутрішній контур поняття «місця» є чисто технічна вказівка, оскільки вони не мають потреби в неком змістовному забезпеченні, формально їх «місця» порожні, що, втім, не свідчить, що на них немає того, що вони припускають. Для кращого розуміння даного положення можна було б скористатися метафорою того ж Умберто Эко, що починається його роман «Маятник Фуко». Весь пафос, що личить цієї алегорії, зводиться до того, що маятник Фуко, позначаючи (відбиваючи) своїм рухом обертання всього й вся у Вселеної, крапкою свого кріплення, крапкою свого результату визначає «нерухому й непорушну у своєї вековечности Мертву Крапку».

«Маятник говорив мені, - пише У. Эко, - що хоча обертається все - земна куля, сонячна система, туманності, чорні діри й будь-які породження грандіозної космічної еманації, від перших эонов до самої липучої матерії, - існує тільки одна крапка, вісь, якийсь шампур, Занебесний Штир, що дозволяє іншому миру звертатися біля себе. І тепер я брав участь у цьому верховному досвіді, я, що обертався, як геть усе, спільно з усім на світі, удостоювався бачити Те, Нерухоме, Міцність, Опору, светоносное явище, що не тілесно, і не має ні границі, ні форми, ні ваги, ні якості, і воно не бачить, не чує, не піддається чуттєвості, і не перебуває ні в місці, ні в часі, ні у просторі, і воно не душу, не розум, не уява, не думка, не число, не порядок, не міра, не сутність, не вічність, вона не тьма й не світло, воно не неправда й не істина»[14]. Мабуть, важко придумати кращий опис «місця» сутності, кращий опис «місця» центра. І треба помітити, що методологічно визначення факту «місця» значно більш вірогідно, ніж визначення будь-якого його змісту, оскільки місце не претендує на розуміння й не волає до нього, воно просто свідчить себе, тоді як будь-який опис уводить нас у поле змістовності, у зону її гри, що спотворює споконвічне свідчення сутності про себе, а це не премине позначитися на вірогідності наших знань.

Перш ніж рухатися далі, потрібно сказати ще кілька слів про внутрішній контур структури особистості. Розходження феноменів здійснення й уречевлення не дозволяє обмежитися одним тільки поняттям індивідуальності (зрозумілої як унікальність) конкретної людини, ми змушені вказати так само на феномен сутності, цього вимагає принцип центра, оскільки індивідуальність не є непросторовою крапкою, але якимсь бытийствующим явищем. Тоді як сутність, дійсно, фактично тотожна центру, тобто абсолютної непросторовості, тієї Нерухомості, Міцності, Опорі, про яку говорить У. Эко в наведеній вище цитаті. Сутність конкретної людини належить миру сутностей, тому эйдетическому миру, де царює неопредмеченый принцип, тому миру, що дозволяє змістовності бути. Сутність конкретної людини належить Сущому, витканому із сутностей існуючого (поза залежністю від його доступності або неприступності нашому перцептивному апарату). Навпроти, індивідуальність конкретної людини належить уже не Сущому, але будучи що здійснюється бытийствует і належить, відповідно, Буттю, Буттю, що є мир відносин сутностей.