Фактично тут сплітаються дві взаємодоповнюючі тенденції: «субъективации себе» й «практики себе», представлені в роботах пізнього Фуко[4]. Мішель Фуко не представив чіткого розходження двох цих феноменів, що ми дозволимо собі зробити відповідно до власних подань. Акцент у феномені «субъективации себе» варто було б змістити в область когнітивних процесів, розробці проблеми (проблематизации); тоді як «практика себе» по суті є безпосереднім механізмом дії, у процесі якого відбувається відпрацьовування навичок соціального поводження й модифікації останніх, які неминуче виникають при реалізації тих або інших форм поводження, оскільки реальність вносить у нього певні корективи в структуру идеаистических подань, ці дії що спонукали. Використовуваний Мішелем Фуко термін «техніки себе», на наш погляд, несе функцію узагальнення, що поєднує поняття «субъективации себе» й «практик себе».
«Субъективация себе» є, з одного боку, процес самоідентифікації, тобто ототожнення себе з тією або іншою концепцією, роллю, системою цінностей, з іншої, вона являє собою заперечення якихось форм поводження, які здаються людині не відповідають його природі, поведінковій орієнтації, системі переконань. «Практика себе» - це використання тих або інших, так чи інакше прийнятих у суспільстві (наявних в арсеналі суспільства) форм поводження. Даний механізм закріплює в даної людини, використовувані їм форми поводження по засобах підкріплення дією, позитивного підкріплення, задоволення, що доставляє трасгрессивными діями (наприклад, закріплення антисоціального поводження описане у творах Жана Жені) і т.п..
Дані «техніки себе», які проблематизируются («субъективация себе») і розробляються («практики себе») людиною, не є його власним, ексклюзивним винаходом, хоча й носять певний індивідуальний характер. Матеріал для цих «технік себе» людина одержує зі свого культурного середовища (що відзначав ще Л.С. Виготський[5] і його послідовники в особі представників культурно-історичної психології[6]), конституйованою системою дискурсивних процесів. Саме це й дозволяє віднести всі зазначені феномени до феноменів соціалізації, які, у принципі, найбільш істотні для періоду дитинства і юності, але в цілому тривають, хоча й у менш явних формах й у наступні періоди життя.
Крім світоглядного конструкта, що конституює життя людини, також заслуговує на увагу й феномен світосприймання, під яким нами розуміється специфіка особистісної апперцепції. Поняття апперцепції в науковий побут уперше було уведено Г. Лейбницем і надалі розроблялося переважно в німецькій філософії (И. Кант, И. Гербарт, В. Вунд). Під апперцепцією варто розуміти властивість психіки людини, що виражає залежність сприйняття предметів й явищ від попереднього досвіду даної особи, від загального змісту, спрямованості й інших особистісних особливостей його психічної діяльності[7]. Іншими словами, особливості світосприймання тієї або іншої людини визначають спектр, сприйманої їм інформації.
Людина не може, та й не має потреби сприймати (або рефлексировать) всі життєві процеси, всі нюанси свого існування, кожну складову свого поводження. У поле його зору явища попадають досить вибірково, тільки частина з них, виділяється як фігури на загальному тлі що відбувається. Те, які фігури виділяться із загального тла залежить не від вільного вибору людини, а від специфіки його внутрішньої організації, що, у свою чергу, визначається нюансами имевшей місце в процесі формування його особистості й латентно триваючої всю його наступне життя соціалізації. Для Фуко цей немаловажний факт став основним при визначенні поняття «проблематизации», де саме й відбувається змикання взаємодоповнюючих один одного систем світогляду й світосприймання.
Уважаемый посетитель!
Чтобы распечатать файл, скачайте его (в формате Word).
Ссылка на скачивание - внизу страницы.