Структура особистості, процеси її формування й розвитку, страница 19

Зробимо невеликий відступ. Отже, надзвичайно важливий у контексті нашого викладу той факт, що дитина споконвічно не сприймає слово як символ речі (як позначення), але відчуває його як свого роду ознака, властивість речі, це свідчить про ту нерозділеність із миром, що згодом буде встановлена, по влучній вказівці Жакаа Лакана, «стіною мови». Дитина живе у світі речей (речей, що володіють певними властивостями), у відмінності від нас, дорослих, які живуть у світі знаків, символів, в «картині», як сказав би Л. Витгенштейн, в «моделі дійсності», але не в дійсності як такий. Така ситуація на рівні «соціального розчинення»: інші люди сприймаються їм як речі, що володіють певними властивостями, тому його поводження - це не соціальне поводження (у буквальному значенні цього слова), його поводження - це існування у світі різнорідних речей.

Езопова мова дитини також не є мовою у звичному її розумінні. Жан Пиаже говорить, що мова дитини эгоцентрична «насамперед тому, що він не намагається стати на точку зору співрозмовника»[27]. «Дитина, - продовжує Ж. Пиаже, - говорить сам із собою так, ніби він голосно думав. Він ні до кого не звертається»[28]. Іншими словами, його езопова мова аж ніяк не соціальна, вона не ставить перед собою мети «впливати на співрозмовника або дійсно повідомити йому що-небудь»[29]. Час, коли мова дитини остаточно придбає соціальну спрямованість позначено родину роками. Згідно Л.С. Виготському, у цей період відбувається свого роду «переростання» езопової мови у внутрішню мову. «Езопова мова, - пише Л.С. Виготський, вступаючи в пряму полеміку з Ж. Пиаже, - розвивається не по загасаючої, але по висхідній кривій. Її розвиток є не інволюція, а щира еволюція»[30], кінцева крапка цієї еволюції - мова внутрішня.

Що ж відбувається в процесі цієї «еволюції», тимчасові рамки якої позначені 3 й 7 роками, тобто періодом, який відповідає, відповідно до наших подань, рівню «соціальної самітності» у процесі формування особистості? «Мова для себе, - пише Л.С. Виготський, - виникає шляхом диференціації споконвічно соціальної функції мови для інших. Не поступова соціалізація, внесена в дитину ззовні, але поступова індивідуалізація, що виникає на основі внутрішньої соціальності дитини, є головним трактом дитячого розвитку»[31]. Іншими словами, мова йде не про социализировании дитини, але про його вростання в соціальність, через самовичленовування з миру речей (до яких, як ми вже говорили, ставилися до трьох років і люди) і звертання до миру людей, до соціальних відносин.

Але період між 3 й 7 роками становить саме те складне для дитини час, коли інші люди, усвідомлені, як люди, але не як речі, переходять із реєстру об'єктів колись «зовсім зрозумілих», до реєстру об'єктів абсолютно невідомих, непередбачених. Дитина вперше відкриває для себе, що люди можуть надходити відповідно до якимись своїми, відмінними від його власних, устремліннями. Інші люди виявляються для нього «невідомими», а тому страхаючими. Як видно, саме ця обставина служить головним діючим фактором, що змушує дитину відмовлятися від езопової мови, перетворювати її в мову внутрішню, сховану від сторонніх очей.

Те, що він тепер говорить, його зовнішня мова (нова, відмінна, від колишньої езопової) спрямована тепер не до об'єктів (якимись колись були для нього люди), а властиво до людей, вона стає соціальної в повному змісті цього слова. Тепер його зовнішня мова - є обіг й очікування, тоді як у структурі езопової мови було лише проказування самого себе (своїх дій) і свого відношення. Сполучення цих двох факторів - страхаюча непередбачуваність іншої людини й власне очікування бажаного їм від іншої людини поводження - створює ситуацію, у якій я-неотождествленные ролі утворять основний репертуар соціальних відносин дитини. Дитина, сам того не підозрюючи, починає грати ту роль, що від нього, на його думку, очікують, грає, продумано (наскільки це можливо) і цілеспрямовано, захищаючись, з одного боку, і домагаючись бажаного для себе відносини до себе інших людей, з іншої.