Структура особистості, процеси її формування й розвитку, страница 16

Така гносеологічна позиція дозволяє нам зрозуміти, що саме змушує дитину надходити так чи інакше, усвідомлювати його опори, як свідчення труднощів, з якими він зіштовхується, а не як прояв його «дурної природи». Такий підхід дозволяє нам виступати як союзників, а не віроломних агресорів, він наділяє нас статусом скоріше «лікаря», ніж «тюремника». Що дозволяє нам коректувати виховну функцію відповідно до внутрішнім імперативам дитини, з якими він і сам бореться, від яких він і сам страждає не менше нашого, тоді як перший порив, і теорія соціального научения його не цурається, полягає в тому, щоб призвати дитину «до порядку». Крапка огляду, установлена не «зовні», а «усередині» процесу формування особистості дозволяє нам розглядати дитину, як людини, що має потребу в керівництві, а не понуканні, нагляді й покаранні.

Теорія соціального научения фактично обмежується винесенням оцінки вчинкам дитини, приписуючи їм або позитивну, або негативну валентність, і майже навмання винаходить способи, що дозволяють їй підвищити ймовірність одних і зменшити ступінь прояву інших. Є в теорії соціального научения є ще одне слабке місце: вона будує себе так, немов би дитина - це вже «дозрілий» дорослий, але з тією лише відмінністю, що змістовно він немов би не зовсім у курсі того, як саме йому розпорядиться своєю зрілістю. Тут має місце очевидна помилка, оскільки труднощі соціалізації пов'язані з тією подвійністю процесу, при якому дитина одночасно й пристосовується до соціальних відносин, і сам конституюється, знаходячи ті внутрішні структури, які дозволять йому бути соціально адекватним.

Розцінювати поводження дитини, використовуючи при цьому такі слова, як «упертість» й «каприз», не стільки несправедливо, як нерозумно. Коли дитина відмовляється приймати встановлені для нього правила й додержуватися якихось приписань дорослих, варто шукати внутрішні підстави, які змушують його надходити в такий спосіб і змінювати ці підстави, а не намагатися грубим натиском впливати на їхні наслідки; перековувати остигле залізо - справа абсолютно безперспективне, оскільки воно скоріше розколеться, чим знайде бажану ковалем форму. Іншими словами, варто розглядати дитину як активного діяча процесу соціалізації, як людини, що має тієї ж мети, що і його «вихователі» (зрештою, обидві сторони цього відношення зацікавлені в гарній адаптації дитини до умов існування в соціумі), але не знаючого, як їх досягти.

Розташувавши крапку огляду «усередині» процесу формування особистості, а також використовуючи можливості нової методології, ми можемо визначити чотири рівні (етапу) формування особистості: 1) соціальне розчинення, 2) дитяча соціальна самітність, 3) етап соціального розгорнення, і 4) деятельностной соціалізації. Вони вже розглянуті нами в роботі «Філософія психології. Початок психософии»[17], тому нижче по тексту ми обмежимося тільки загальними зауваженнями.

Етап «соціального розчинення» триває від моменту народження й приблизно до трьох років. Специфічною особливістю цього етапу є відсутність тієї когнітивної матриці, що забезпечує й катализирует процеси пам'яті в людини старшого віку, а також становить основу свідомої діяльності[18]. Фактично дитина, як і всякий ссавець, по початку навчається посредствам умовних рефлексів, і в нього відсутній ще когнітивна складова «проміжної змінної». Тут слід уточнити, що оскільки вимоги зовнішнього середовища не настільки вимогливі відносно нащадка виду Homo Sapiens, як до інших представників фауни, то навчання це затягується й не настільки ефективно, як можна було б очікувати на даному рівні еволюційної ієрархії.

На цій стадії свого формування дитина досить ситуативен[19], що визначається, з одного боку, відносною слабістю утворених їм умовних рефлексів, що не одержують належних по силі впливу підкріплювальних стимулів, а з іншої, інтенсивністю пізнавальних процесів[20], що він зобов'язаний відносною захищеністю від агресивних факторів навколишнього середовища, забезпеченої опекающими його дорослими. Однак, генетична схильність до складного по «інфраструктурі» розумовим процесам, з одного боку, і поступовий початок використання символів для формулювання своїх потреб, з іншої, дає «молодняку» виду Homo Sapiens фору в порівнянні з іншими ссавцями. І хоча в цілому період дитинства в людини затягується, що визначається безліччю різних факторів, темпи дозрівання дитини як складно організованої структури перевершує всі відомі аналоги[21].