Структура особистості, процеси її формування й розвитку, страница 11

У читачів, знайомих по попередньою нашою роботою, з теорією особистості, сформульованої на базі нової методології, існує тенденція відносити до індивідуальних відносин будь-які міжособистісні відносини, що приносять позитивні переживання. Даний підхід помилковий, хоча, із цим навряд чи доводиться сперечатися, індивідуальність людини бере участь у такого роду відносинах, але, спотворюючись змістовністю, вона втрачає можливості брати участь в індивідуальних відносинах як таких. Особливо часте поняття індивідуальних відносин ототожнюється з любов'ю, але це невірно з ряду причин. Блискуча робота Ролана Барта «Фрагменти мови закоханого»[8] є кращим доказом неправомірності подібного ототожнення. Представляючи нам любовний дискурс, Р. Барт попереджає, що мова в ньому не йде про коханого, він навіть не про закоханого, він - сукупність не зв'язаних один з одним фігур («уламків дискурса», які варто розуміти «не в риторичному змісті, але скоріше в розумінні гімнастичному або хореографічному»[9]). Де «кожна фігура лунає й дзенькає на самоті, немов звук, відірваний від усякої мелодії, - або повторюється до пересичення, як мотив психоделической музики (курсив наш - А.К., А.А.)». Подібне «самітність», породжене в просторі самітності, явно не свідчить на користь індивідуальних відносин.

Навряд чи коштує, слідом за структуралістами екзистенціальної користі, захоплюватися «розбіжності людини із самим собою», про що говорить, наприклад, Моріс Мерло-Понти[10] і бахтинианцы[11]. Що дійсно заслуговує найпильнішої уваги й найвищої оцінки, так це саме збіг із самим собою, але уявити собі такий збіг на самоті простору самітності досить важко. Індивідуальні відносини дозволяють домогтися цього «збігу», що, разом з тим, відрізняється від ідентифікації тим, що остання можливо лише стосовно чого, що свідомо припускає втрату споконвічної унікальності сутності. Індивідуальні відносини тим і відрізняються, що вони є одночасно й відношенням, і збігом із самим собою, дана можливість гарантується саме незмістовністю такого відношення. Розглядати, таким чином, індивідуальні відносини як рольове поводження не можна, воно не є навіть поводженням у буквальному значенні цього слова. Індивідуальні відносини незмістовні, а тому невизначені, вони саме існування, що передує всякої реальності.

1.3. Контури особистості

Перш ніж перейти до подання контурів особистості, що є по суті її структурою, варто згадати висловлення Умберто Эко: «Але, якщо я втримуюся від судження із приводу об'єктивності структури, мені нічого не залишається, крім як уважати виявлену структуру з усіма її змістами пізнавальною моделлю»[12]. Дійсно, теоретично обумовлена структура не може й не повинна претендувати на об'єктивне відбиття дійсності, тим більше, що відбиття ніяк не може бути об'єктивним, у звичному значенні цього розхожого вираження. Об'єктивно відбиване як таке, втім, також об'єктивно й відбиття саме по собі, тоді як поняття «об'єктивного відбиття» може ввести лише в сильне здивування й не більше того.

Альберт Эйнштейн не без іронії вказував на те, що природознавство - це «спроба пізнішої реконструкції всього сущого в процесі збагнення за допомогою понять». У цьому висловленні надзвичайно важливе поняття «реконструкції», знання саме реконструює реальність й, будучи реальністю саме по собі, не може претендувати на повторення реальності реконструируемого, але лише на право відбиття в тому розумінні, у якому це поняття використав Платон у своїй теорії ідей. «Природознавство, - продовжує А. Эйнштейн, - не що інше, як удосконалення нашого «повсякденного» мислення»[13]. Іншими словами, природознавство по великому рахунку є «грою розуму». Якщо ж ми пред'являємо до знання вимога технологічності (то єдина вимога, що коштувало б мати через), тобто якщо ми розраховуємо, що наше знання про те або інше явище дозволить нам уживати певні дії з розрахунком на певний ефект, то нам і немає потреби в так називаному «об'єктивному відбитті», що саме по собі, мало того, що немислимо, але й абсолютно даремно.