Особливості розвитку дітей з ринолалією. Історія вивчення ринолалії. Аналіз теоретичних джерел дослідження ринолалії. Будова мовного апарату, страница 4

Найяскравішим представником німецького напряму вважають професора Г. Гутцмана, який ще в 30-ті роки XX ст. запропонував систему дихальних, артикуляційних вправ для забезпечення і стимуляції функціїпіднебінно-глотковогозмикання. Він рекомендував починати логопедичну роботу з комплексу загальних гімнастичних вправ, після яких проводити мовленнєві вправи із застосуванням носового затискача для підвищення тиску в порожнині рота, що забезпечувало чіткішу вимову приголосних звуків. Ним же було запропоновано активне використання гучного голосу, оскільки при цьому певною мірою змінювався тип дихання, підвищувалася активність м'якого піднебіння. Мовленнєві вправи починали з вимови сполучення ana, де перший звук вимовляли голосом звичайної сили і висоти, а сполучення па— значно сильніше, з акцентом на другий звук а. Аналогічно відпрацьовували вимову решти звуків. Надалі здобуті мовленнєві навички закріплювали без використання носового затискача. Проте пацієнтам було рекомендовано певний мінімум вправ виконувати упродовж усього життя.

Принцип первісної іррадіації збудження дістав своє відображення в працях Бейса, Фрешельса, М. Хватцева та ін., в яких він був модифікований і значно удосконалений. Автори пропонували активно використовувати шепітне мовлення, впроваджувати прийоми постановки голосу, які застосовують у роботі з туговухими дітьми, застосовувати комплекси механічних прийомів роботи для розвитку рухомості органів артикуляційного апарату. Інші фахівці пропонували ставити звуки на діафрагмальному диханні, з відкритим носом, особливого значення надавали саме роботі над голосом. Нині не можна повністю відкидати ці підходи в роботі як застарілі. Доцільно активніше використовувати в логопедичній практиці ті методи і прийоми, які забезпечували позитивний результат.

Представники другого напряму, умовно названого французьким, в основу своїх методик виховання мовлення поклали принцип активного використання природного, правильного

дихання і голосу, відмовившись від використання силових, неприродних рухів і вправ (С. Борель-Мезоні,1929; В. Ведю, 1929 та ін.). Для правильного дихання і голосу застосовували методики навчання співам, особливу роль відводили вокальним вправам. Вважають, що саме французька логопедична школа заклала основи ортофонічного (ортофонія — поєднання голосових, дихальних, артикуляційних вправ на тлі медикаментозного впливу) методу постановки голосу у дітей з гугнявістю.

«Посередником» між двома науковими підходами до подолання гугнявості можна вважати М. Хватцева(1959—1962),який наполягав на використанні силових методів в особливо тяжких випадках.

Є й інші напрями відновлення голосу в разі ринолалії. Так, на думку М. Зеємана, так звані мовленнєві тренування слід розпочинати з шепітного мовлення, потім включати тихий голос з м'яким голосовим початком. Удосконалили цей метод А.Митринович-Моджеєвська,Т. Воронцова, О. Алмазоватаінші, які також використовували фоніатричний (від грец.phone — голос, звук +iatreia — лікування) підхід до реабілітації мовлення і голосу ринолаліка, активно використовуючи в роботі дихальні, артикуляційні вправи, постановку голосу в «маску» для отримання високих формант (форманта — локальний максимум частотного спектра, або коливань певного звука) і грудний резонатор — для низьких формант. При цьому Т. Воронцовою запропоновано диференційований підхід у виборі логопедичних методик залежно від довжини і рухомості м'якого піднебіння.

Спираючись на започатковані французькими вченими підходи, Ф. Pay (1931 —1959),О. Pay(1933-1969),3. Нелюбова(1938), Т.Воронцова (1966), JT. Дмитрієв (1969), А. Іпполітова (1983), Г.Чиркіна (1969), І. Ермакова (1984), Т. Волосовець (1995) та інші розробляли власні підходи, удосконалювати і пропонували нові методики виховання правильного мовлення, довели необхідність проведення логокорекційної роботи  як у доопераційний період так і в післяопераційний період.