Особливості розвитку дітей з ринолалією. Історія вивчення ринолалії. Аналіз теоретичних джерел дослідження ринолалії. Будова мовного апарату, страница 3

Згідно з класифікацією Всесвітньої організації охорони здоров'я ринолалія зарахована до голосових розладів, незважаючи на те, що за її наявності спостерігаються грубі порушення артикуляції, які найчастіше є наслідком природжених незрощень верхньої губи, твердого та м'якого піднебінь.

Нині найуживанішим визначенням цього мовленнєвого порушення є таке: ринолалія — це порушення тембру голосу і звуковимови, зумовлене анатомо-фізіологічнимивадами артикуляційногоапарату.

Історія вивчення проблеми порушень мовлення в разі вроджених незрощень губи і піднебіння (ВИГП) — це тривалий і складний шлях, який і дотепер не можна вважати завершеним.

Перші праці з ринолалії написані лікарями. Ще в Давній Греції лікарі не тільки думали як подолати природжені вади губи і піднебіння, а й намагалися зрозуміти механізм порушення голосу. Пізніше зусилля медиків були спрямовані насамперед на відновлення твердого і м'якого піднебінь, щоб створити відповідні умови для забезпечення змикання м'якого піднебіння із задньою стінкою глотки. Вважали, що досягнення цього ефекту забезпечить можливість розмежування між собою порожнини рота і носа, тим самим створюючи передумови для подолання назальності.

Однак досягнуті хірургами успіхи в корекції природженої анатомічної вади ротової порожнини наприкінці XIX — на початку XX ст. не забезпечували задовільних результатів фонетичного оформлення мовлення тільки завдяки оперативному втручанню. Стає загальновизнаним твердження про те, що сама по собі уранопластика (від грец. uranos — піднебіння) не позбавляє надлишковоїназальності голосу дитини. ЩеА. Лімберг основним завданням хірурга вбачав якомога повніше відновлення форми і розміру твердого і м'якого піднебінь із збереженням нормального розвитку їхніх функцій. Відновлення мовленнєвої функції, на його думку, мають передбачати інші додаткові методи лікування і виховання — фізіотерапія, ортодонтія, логопедія тощо.

У 1864 р. Б. Лангенбек присвятив спеціальний розділ своєї праці питанню нормалізації голосу та мовлення своїх пацієнтів. Доктор Макуен зазначав, що навчання дасть дітям і дорослим більше, ніж хірургічне лікування. На важливу роль логопедичної роботи з цією категорією дітей наголошували на початку XX ст. більшість видатних хірургів. Вони вважали, що виховання правильного мовлення після операції є важливішим від самої операції. Проте, безумовно, аксіомою залишається потреба у вчасному хірургічному відновленніанатомо-фізіологічноїспроможності артикуляційного апарату, що забезпечує умови для ефективнішого логопедичного впливу.

М. Пирогов (1884), Н. Воронцовський (1875), М. Пайкін (1936) у своїх працях досліджувати питання про те, які показники розмірів піднебіння є найсприятливішими для ефективної логотераневтичної роботи.

У процесі поступового медичного і педагогічного вивчення суті вади і можливостей її подолання створювалися різні наукові школи або напрями усунення мовленнєвого порушення за вроджених вад верхньої губи і піднебіння. Серед цих наукових напрямів нині умовно виділяють німецький і французький, розглядаючи проблему подолання ВНГГІ в історичному аспекті. Слід наголосити на істотних відмінностях у принципах і методах логотерапевтичної роботи, які впроваджували представники цих наукових напрямів з метою досягнення однієї мети — подолання гугнявості.

Представники так званої німецької наукової школи (Г. Гутцман (1924); Г. Арнольд (1959); М. Ванкевич (1926); В. Каретнікова (1927); М. Хватцев (1931 — 1959); та ін.) виходили з потреби добитися рухомості м'якого піднебіння через його збудження, для чого використовували сильні подразники в ділянці піднебіння (електростимуляцію, вібромасаж), завдяки чому до комплексної діяльності збережених мовленнєвих органів залучалися і дефектні органи артикуляції. Слід зазначити, що запропоновані вправи частково мали силовий, напружений, неприродний характер. Логотерапевтйчні заходи обов'язково передбачали спочатку активне застосування електро- і вібромасажу з поступовим уведенням занять з артикуляційного і дихального тренінгів. Перші2—3міс. хворим було рекомендовано використовувати тільки фальцетний голос, а потім переходити до оволодіння грудним голосом.