У 1913 році в Росії видавалося 1757 різних журналів (в найбільш читаючій країні світу, в Радянському Союзі, в 1988 році видавалося лише 1578 різних журналів). Одинадцять видань виходили 2 рази на день. Перед революцією кількість журналів, що видавалися, перевищила 8 тисяч, більшість з яких були на самоокупності [58, С.550].
У 1914 році у всьому світі видається 150 тисяч книг різних назв, з них у Європі 110 тисяч. У Росії в 1914 році вийшло 32338 різних назв книг, з них російською мовою 25531 і на інших мовах 6817. З цього очевидно, що Америка відставала від Росії і Європи по виданню книг, а в Росії на душу населення видавалося книжок більше, ніж у середньому по Західній Європі та в світі. За виданням духовних (релігійних) книг православні країни, в тому числі Росія, займали перші місця у всьому світі [58, С.558].
У Росії до 1914 року існувало 75,9 тис. бібліотек, з них 59 тисяч шкільних (відомості лише по школах Міністерства освіти, але були й інші бібліотеки) і 13,9 тисяч масових і 3 тисячі наукових і спеціальних. Крім того існувало ще 4 тисячі безкоштовних бібліотек і читалень суспільства піклування про народну тверезість, 2,5 тисячі церковно-приходських (парафіяльних) народних бібліотек і декілька тисяч бібліотек, відкритих різними культурними, громадськими, комерційними, релігійними та іншими організаціями. До того ж діяли і 32,5 тисячі церковних бібліотек (звіт Св. Синоду за 1914 рік), а також профспілкові, кооперативні та бібліотеки, відкриті власниками заводів, фабрик та інших А в 1915 році тільки народних бібліотек вже було 17,5 тис. [58, С.559].
2.10 Земельне питання
Одним з найбільш болючих питань для Російської імперії, 80-90% якої складали селяни, було земельне питання. Царський Маніфест 1861 року щодо звільнення селян, нажаль не вирішив його. Царським маніфестом стверджувалось, що поміщик повинен був надати кріпаку земельний наділ. Але цей маленький шматочок землі ще необхідно було викупити. До цього селянин вважався тимчасово повинним, тобто залишався у тому же стані, в якому був до Маніфеста. До того ж селянин не міг відокремитися від сільської общини без її рішення.
Влада мала надію на те, що поміщики зможуть перебудувати власні господарства на новий прогресивний тип господарювання. Але, нажаль, ці надії не виправдались.
Розвиток сільського господарства гальмувався, як з боку самих поміщиків, які не вміли організувати власне господарство, так, в деяких випадках, і з боку селян, коли таким гальмом виступала община. Питання общинного господарювання було досить складним. З одного боку, такий тип господарювання був притаманний нашій економічній культурі. З іншого боку, за умов тієї ситуації, яка склалася, в деяких випадках, він заважав подальшому розвитку сільського господарства. Селянин не відчував себе повним господарем землі, яка належала общині. До того ж, збільшення селянського населення в Європейській Росії сприяло тому, що почала серйозно відчуватися нестача землі.
Революціонери широко використовували це положення, перетворивши це питання суто економічного характеру в питання політичне. Користуючись невдоволенням селян, вони штовхали їх до бунту.
У 1902 та 1905 роках економічній застій у сільськогосподарській сфері призвів до масового розорення селян та могутнього соціального вибуху. Саме цей смутний час, цей вихор соціального протистояння піднесли на вершину влади людину, яка докорінно змінила стан справ – великого реформатора Петра Аркадієвича Столипіна (1862-1911).
Він був одним з тих поміщиків, які зуміли перетворити свої землі на осередки аграрної культури. В травні 1906 року П.А. Столипін став міністром внутрішніх справ, а в липні 1906 року очолив уряд, який поставив перед собою багато задач, але найважливішою оголосив «земельну реформу».
Уважаемый посетитель!
Чтобы распечатать файл, скачайте его (в формате Word).
Ссылка на скачивание - внизу страницы.