Руїна — період історії України (1663-1687), що відзначався розпадом української державності та загальним занепадом, страница 5

Терени Війська Запорозького займали степові простори від земель Війська Донського на Сході до кордонів Речі Посполитої на Заході (по річках Південний Буг Синюха), від кордонів Гетьманщини по р. Орель на Півночі до гирла Дніпра на Півдні. Терени Запорозького війська ділилися на округи-паланки: Кодацьку, Бугогардівську, Інгульську, Протовчанську, Орельсь-ку, Самарську, Кальміуську, Прогноїнську. Адміністративними центрами паланок були козацькі укріплені слободи, де була резиденція полковника, що керував справами у паланці. Йому підлягала паланкова старшина: писар, підписарій, отамани слобід, що виконували військово-адміністративні, судові та фінансово-податкові функції.

Виконавчим органом на Січі був кіш, що складався із військової старшини: кошового отамана, писаря, судді, осавула, довбуша.

Але роль загальної Військової ради значно ослабла. Військова старшина намагалася самостійно вирішувати всі питання життя Січі. Військова здобич і плата за службу вже не складали для запорожців основне джерело прибутків. Багато хто з них займався промислами, ремеслами та торгівлею. Дехто із запорозької старшини отримав земельні маєтки на Лівобережжі, що призводило до соціально-економічного розшарування й конфліктів.

На підлеглих козакам землях Гетьманщини, площею близько 150 тис. кв. км, проживало 1,3-1,5 млн населення. У Гетьманщині була встановлена нова форма правління.

Згідно з Березневими статтями у Гетьманщині зберігалася військово-адміністративна полкова-сотенна система. Територія Гетьманщини була поділена на 16 військово-адміністративних округів або полків, що відповідали полкам козацького війська, де адміністративна влада була у полковників. Територія кожного полку ділилася на сотні, де сотники відігравали головну роль. На чолі держави стояли виборний гетьман і старшинська рада.

Деякі гетьмани (Б. Хмельницький, Д. Многогрішний, Самой-лович, Мазепа) намагалися зробити посаду гетьмана спадковою, але царська Росія була проти. Гетьмана обирала загальновійськова рада, у який мав брати участь весь козацький стан та войти міст, що існували на гетьманських теренах. Але найчастіше гетьмана обирала старшинська рада (збори генеральної старшини, полковників, сотників). Були випадки, коли гетьмана обирала «чорна рада» - рада генеральної старшини за участю представників інших станів. З договору 1654 р. витікало, що достатньо довести до відома царя про обрання гетьмана. Але згодом царський уряд зажадав, щоб його повідомляли про наступне обрання гетьмана, та отримували від нього згоду на вибори певного кандидата. Московські статті 1665 р. вказували, що гетьман обирається і затверджується за наказом царя. Гетьмани мусили присягати на вірність царю, від царя отримати клейноди — вищі знаки гетьманської влади, грамоту на гетьманування. Таким чином обрання гетьманів стало формальним. Термін правління гетьмана не був визначений. Спочатку рада мала право зміщати гетьмана за зраду або зловживання владою. У 1687 р. у Коломацьких статтях було зафіксовано, що відставка гетьмана здійснюється за вказівкою царя.

Спочатку гетьману належала вища законодавча, виконавча та судова влади, право розпоряджатися землею козацького війська, як «верховному владою і господарю». В руках гетьмана були: скарбниця, фінанси та збір податків, гетьман був головнокомандуючим війська, представляв Україну у міжнародних відносинах. У 70-х рр. XVII ст. право на міжнародні зносини гетьманщини було скасовано. Після 1709 р. гетьмани не були самостійними не лише фактично, але й юридично.

Влада гетьманів не поширювалася на Запорозьку Січ та Слобідські козацькі полки, бо вони безпосередньо підлягали органам Російської держави. Для виконання окремих владних повноважень гетьмана призначали тимчасового гетьмана — «наказного гетьмана».