Держава і право Византії, Арабський халіфат

ЛЕКЦІЯ СЬОМА

ДЕРЖАВА І ПРАВО ВИЗАНТІЇ. АРАБСЬКИЙ ХАЛІФАТ.

1. Середньовічна держава у Візантії.

2. Візантійське право.

3. Держава і право Арабського халіфату.

І питання.

Візантійська держава створилася в результаті поділу у 359 р. Римської імперії на західну і східну. Основною особливістю ранньофеодальної Візантії було поступове складання тут феодальних відносин (IV-VII стст.) на основі розкладання рабовласницького ладу. Якщо германські племена ще у IV-V стст. зіткнулося з соціальними досягненнями і правовим полем Західного Риму, то слов'яни мали аналогічні контакти на 200 років пізніше. Масові проникнення "склавінів" і "антів" у провінції імперії - області середньої течії Дунаю і Сави, на Балканський півострів відносяться до VI-VII ст.ст. (1). До вказаного часу ці два полюси ніколи єдиного античного світу в значній мірі конвергировали як у сфері політико-владних, так і у сфері економіко-правових відносин держави і особистості.

Системи соціальних поглядів на власність, життя, сім'ю, мораль в період "воєнної демократії" у германців і слов'ян були подібними. Але, якщо германське звичайне право у зв'язку з знищенням державного центру Західного Риму було асимільоване недоторканістю приватної власності - свята святих римського права, то слов'янське піддалося менш руйнівному впливу. Цьому сприяли старосхідні правові домінанти: всеоб'ємна влада державних структур і непорушність приналежності людини до визначеної соціальної групи, які були притаманні Візантії, яка географічне опинялася на історично-культурному і цивілізаційному розламі. Крім того, Візантія не стала жертвою варварської експансії. На її території не було варварської державності (2).

Разом з тим общинні звичаї слов'ян суттєво вплинули на феодалізацію Візантії, розповсюдження на її землях більш м'якої, ніж рабовласницька форми залежності особистості. Вже у візантійському "Землеробському законі" VII ст. сполучаться норми римсько-візантійського і звичайного слов'янського права (3). У свою чергу Візантія суттєво вплинула на політичний розвиток слов'янських держав. Розповсюдження у ІХ-Х ст.ст. християнства у Болгарію, сербські князівства і Київська держава сприяла сприйняттю ними візантійської культурної спадщини.

Специфіку суспільного ладу Візантії на початку середніх віків визначила сповільненість ліквідації рабовласницького господарського укладу, що було пов'язано з відносно високим рівнем товарно-грошових відносин, особливо в політичних і економічних центрах імперії — містах Константинополі, Антіохії, Олександрії, Дамаска. Пануючий клас у IV-VII стст. був представлений сенаторською аристократією і провінційною знаттю. Основу його могутності складали крупні приватні земельні латифундії, які обслуговувалися працею рабів. Суттєвим впливом у суспільстві користувалися міські муніципальні верхи. Значну частину населення складали вільні селяни, які жили у складі сусідської общини, але володіли правом приватної власності на землю. Ця соціальна категорія несла обтяжні повинності на користь держави і виплачувала поземельну подать. Широко застосовувався колонат. Серед колонів розрізняли вільних і приписних, які були прикріплені до землі. На відміну від селян-общинників, колони несли повинності як на користь власника землі, так і на користь держави.

На соціальному дні візантійського суспільства знаходилися раби. Рабська праця у Візантії застосовувалася до XII ст. У Дігестах Юстиніана "Про становище людей" було записано: "Основне ділення заключається у тому, що всі люди суть або вільні, або раби". Разом з тим визнавалося звичайне право людини на свободу. Рабство розглядалося як "встановлення права народів, в силу якого люди підпорядковані чужому володарству наперекір природі". Тому становище всіх рабів було однаковим, а серед вільних розрізняли вільно народжених і відпущених з рабства. Джерелами рабства "в силу права народів" були "захоплені із середовища ворогів і народжені рабинями", а "в силу цивільного права" - кабальний само продаж вільних людей, які досягли 20 літнього віку (4). Таким чином, правовий статус особистості у Візантії регламентувався нормами римського права класичного періоду.

У VII-ХII стст. відбувалося формування феодальних порядків у Візантії. На цей процес суттєво вплинули арабське нашестя, селянські повстання і варварські посідання у провінціях, які руйнували рабовласницький уклад господарської системи імперії і викликали зміни у соціальній структурі суспільства. У результаті, з XI ст. почали встановлюватися сеньйорально-васальні зв'язки. При цьому в поземельну залежність селян і в практику умовних земельних пожертвувань активно вмішувалася держава. У ХII-ХІII стст. утвердилася пронія — земельне пожалування імператором від імені держави. Строк пронії визначався часом життя імператора або проніара. У цей період на вершині соціальної сходини імперії опинилися угруповання, що суперничають столичної аристократії і вищого чиновництва з одного боку, і воєнно-землеробської провінційної знатті - з іншого боку. У середні і нижчі прошарки пануючого класу входили представники центральних світських і духовних служивих чинів, провінційні управлінці, найбільш багаті прошарки селянсько-общинної верхівки.