Держава і право Византії, Арабський халіфат, страница 5

У системі покарань, за Еклогою, характерне їхнє розповсюдження на все населення імперії. Тоді, як у римському праві окремі види покарань застосовувалися тільки до рабів. Особливо багато було виділено місцевих членовредительних покарань, передбачалася смертна кара, кодифікація майна, ганебні покарання (стриження бороди і волос).

Соціальна нерівність у більшості кримінальних статей Еклоги не виражається, але при доказі вона практично закріплена. Так, заздалегідь вважається «прийнятим» свідчення багатих і знатних, а "свідки невідомі" при заперечуванні їх даних у суді піддавалися допиту під плетью.

Разом з Еклогою з VIII ст. у Візантії діяли Землеробський, Морський і Військовий закони, які суттєво доповнювали регламентацію правових відносин у відповідних областях.

Зокрема, Землеробський закон представляв з себе своєрідне сполучення норм римсько-візантійського і звичаєвого слов'янського права. Морський був складений на основі правових норм елінського Родосу, оброблених римськими юристами. Сюди були включені правові звичаї із практики античного і середньовічного мореплавання і морської торгівлі.

У IX ст. звід законів Юстиніана був знову перероблений за наказами імператора Василія І та Льва VI. У результаті з'явилися Прохірон і Базиліки, які відміняли Еклогу, повертаючи імперію у правове поле перших кодифікацій. Разом з тим нові збірники законів використовували ряд кримінально-правових норм із Еклоги. Але, з кінця XII ст. Базиліки витіснили старе законодавство і стали єдиним діючим зібранням візантійського права, їх доповнювали законодавчі акти імператорів - новели, хрісовули (грамоти) і норми церковного права. До останніх відносилися постанови патріархів і усесвітніх соборів.

IIIпитання.

У сучасній історико-правовій науці не опровергается один з останніх висновків радянської історіографії про те, що в соціальній структурі середньовічних суспільств Азії і Африки "стійко збереглися значні за своєю численністю елементи феодальних, ранньокласових колективів - від військової демократії до рабовласницьких" (9). Російські історики права навіть вважають "у значній мірі умовним, яке широко застосовується в учбовій літературі поняття феодалізм до цих суспільств наряду з поняттям рабовласництва до попереднього періоду їхньої історії" (10). Тому, враховуючи відносно докладне висвітлення нами історії держави і права країн Стародавнього Сходу у лекційному курсі по цьому періоду, ми розглянемо лише одну державу, генезис розвиток якого заключає визначену специфіку у відношенні, які виникли тисячоліття раніше східних державних утворень.

Арабський халіфат виник у VII ст. в наслідок розпаду первіснообщинного ладу у племенах, які населяли Аравійський півострів, та їхнього територіального об'єднання на основі становлення нової мирової релігії - ісламу. З курсу релігієзнавства студентам відомі основні історичні факти, З якими пов'язане розповсюдження мусульманської релігії у середні віки. Тому, нашим завданням являється висвітлення державного ладу Арабського халіфату і характеристика загальних принципів мусульманського права.

У 29-30 роки VII ст. під проводом духовного, воєнного, політичного вождя і суді Мухамеда була здійснена організаційна перебудова мусульманської общини у Медині в державне утворення. Маленька теократична держава зростала по мірі розповсюдження ісламу. "Чим могутніше ставав Мухамед, - зазначають дослідники релігії 3. Міркіна і Г. Померанц, - тим ревнісно він ставився до свого авторитету. Його особистий авторитет зливався з авторитетом держави, став віссю на якій трималася вся система ісламу" (11). Після смерті пророка у 632 р. влада перейшла до його ближніх сподвижників - "праведних халіфів", які обиралися по черзі привілейованою верхівкою, що виділилася мусульманською знаттю: Абу-Бекіру (632-634 рр.), Омару (635-644 рр.), Осману (644-665 рр.) І Алі (656-661 рр.). Халіфи завершили політичне об'єднання Аравії у формі централізованої теократичної монархії. Правитель держави зосереджував у своїх руках необмежену і неподільну духовну (імат) і світську (емірат) владу. Вищими палацовими чиновниками були - перший візир, начальник особистої охорони халіфа, наглядач за іншими посадовими особами. Центральними органами державного управління стали відомчі канцелярії (дівани). Серед них найбільш важливими були дівани : воєнний, внутрішніх справ, поштової служби.