Держава і право Византії, Арабський халіфат, страница 3

Державний механізм Візантії відрізнявся бюрократизмом і Великою кількістю штатних посад як у центральному, так і у місцевому апараті. В основі строгої державної ієрархії лежало ранжирування всіх чиновників на 60 титулів, 18 з них відносилися до вищих і належали сенаторській знатті. Кожній посадовій особі, крім титулу, присвоювалася руга - грошовий і натуральний зміст (8) Вищим органом при імператорі, який займався керуванням поточними справами в державі, була Державна рада - консісторій (пізніше сінкліт). До його склад входили палацеві і державні чини, які мали не тільки адміністративні, але і судові повноваження. Два префекти преторії контролювали місцевий апарат; прелат Константинополя був правителем столиці і головою сенату; магістр і квестор палацу були відповідно начальником палацевого апарату і головним юристом, головою консісторії; два комітети фінансів відали грошовими справами.

У ІХ-ХІ стст. значно зросла кількість центральних відомств ("секретів"). їхні функції часто дублювали один одного. Отже, судовими повноваженнями володіли патріарх, міський префект і суд палацевих служб імператора. Серед вищих відомств імперії найбільш важливими були внутрішніх справ (поліції), іноземне і фінансове.

Місцеві органи управління у IV-VII стст. створювалися на основі пізньоримського адміністративно-територіального поділу на префектури, діоцези і провінції. Двом префектам Преторії підпорядковувалися цивільні правителі діоцезів, провінцій. Останнє, крім адміністративної і фінансової компетенції, мали судову владу першої інстанції над населенням територіальної одиниці.

У VII ст. в країні була здійснена зміна системи місцевого управління на основі її воєнізації. Імперія почала розділятися на воєнні округи - феми, на чолі яких стояли стратеги, які зосереджували в одній особі воєнну і цивільну владу. Армія відігравала велику роль у державному житті Візантії. У IV-VII стст. її структура відповідала збройним силам періоду пізньої Римської імперії. Важливе місце займали мобільні та прикордонні війська. Вище воєнне командування складали 5 магістрів. Так імператори старалися забезпечити собі безпеку від скинення за допомогою військових. З VI ст. збройні сили імперії у значній мірі почали поповнюватися варварськими підрозділами. При переході у VII ст. на фемне адміністративне ділення з'явилося селянське (стратіотське) ополчення, воєнний флот. У Х-ХІ стст. на зміну ополченню прийшла професійна армія. За службу солдати і офіцери почали наділятися землею, що являлося стимулом до перетворення їхнього воєнного ремесла у спадкову справу. Найбільш привілейованими частинами вважалася кіннота.

У XII ст. внаслідок глибокої соціально-економічної і політичної кризи, викликаної збереженням високої державної концентрації, яка перешкоджала об'єктивному розвиткові країни, у значній мірі понизилася боєздатність армії. Свідченням цьому арабські захоплення близькосхідних і закавказьких територій імперії, пограбування Константинополя хрестоносцями, що призвело до фактичного розпаду Візантійської держави у ХІП-ХУ стст. і остаточному її турецькому завоюванні у 1453 р.

IIпитання.

Відносно складання у середні віки європейських та східних правових систем візантійське право характеризується своєю унікальністю. Серед ознак, які визначали його специфічні риси можна виділити:

1. Стабільність правового регулювання суспільних відносин на протязі майже тисячолітньої історії Візантії, яка визначається можливістю пристосування до змінних соціально-економічних і політичних умов існування держави.

2. Внутрішня цілісність і взаємопов'язаність функціонування правових інститутів, викликана прямою спадкоємністю у використанні норм римського публічного права і приватного права класичного періоду.

3. Високий рівень розвитку візантійської правової думки, який забезпечив проведення широкомасштабних юридичних кодифікацій.

4. Творча трансформація та інтегрування у правову систему Візантії деяких принципових положень східного права і звичайного права слов'ян.