Держава і право Византії, Арабський халіфат, страница 2

Трудове населення зберігало неоднорідність правового становища. Наряду з вільними селянами - общинниками існували державні селяни, які, приписуючись до землі, втрачали свободу пересування і перетворювалися у кріпосних, їхні повинності включали: поземельний податок (канон), державну хлібну ренту, податок на худобу і подушну подать. Общинники виплачували також податок на покинуті землі сусідів. Особливу категорію складали парики приватновласницькі селяни. Не являючись прикріпленими до землі, вони володіли нею на основі спадкового дарування і розплачувалися з власником відробітковою, натуральною і грошовою рентою.

Серед особливостей державного ладу Візантії найбільш суттєвою являється збереження сильної імператорської влади. Імператор володів всією повнотою законодавчої, виконавчої і судової влади, являвся головнокомандуючим. Божественність імператорської влади була офіційно обумовлена селянською доктриною її походження. Церковно-імператорський союз, який представлявся у вигляді "симфонії", наглядно ілюструє шоста новела до "Збірника цивільного права" (XII ст.), наведена християнським істориком М. Посновим: "Всевишня благість повідомила людству про два великі дари - священство і царство; перше клопотатися про служіння богу; друге - про інші предмети людські; обидва походять із одного і того ж джерела, являються окрасою людського життя" (5.). Також Візантійська церква була суттєво залежна від імператора, як політичне так і економічно. У раннє середньовіччя вищі духовні особи виконували імператорські накази як звичайні його чиновники. Але, все ж таки не дивлячись на самодержавний характер, Візантійська держава за формою правління не уподобалася східним деспотіям, від яких її відрізняють ряд ознак:

1. До IX ст. існувала виборність імператорського трону сенатом і схвалення його кандидатури "народом Константинополя" і армією. Пізніше, правда, упровадився принцип спадковості імператора, коли спадкоємець престолу призначався ще при житті монарха співправителем і йому присвоювався титул "цезаря" (6).

2. Самовладність імператора стримувалася правом висловлювати народні потреби і пред'являти йому вимоги. Це право належало населенню столиці, яке було об'єднане у своєрідні політичні організації - міські партії (діми). Найбільш впливовими домами були "голубі" (сенаторська і муніципальна аристократія) і "зелені" (торгово-фінансові, міські круги), які збиралися на константинопольському іподромі і у визначеній степені могли диктувати свою волю імператору. Так 11 січня 532 р. невиконання імператором Юстиніаном вимог "зелених" про зупинення самоуправства і зловживань чиновників привели до народного повстання, яке ввійшло в історію під назвою "Ніка" (перемога) (7).

3. Суттєвий вплив на прийняття імператорських рішень робив константинопольський сенат, який приймав участь в обговорені державних справ. У його склад входило 2 тис. чоловік із представників соціальної верхівки пануючого класу Візантії. Законодавчі акти перших імператорів приймалися "зі згоди великого сенату і народу".

У VIII-ІХ стст. спостерігається посилення імператорської влади і впаду утримуючих її державних органів і політичних організацій. Імператор остаточно з'єднав у собі титули василевса (царя) і автократора (самодержавця), цього почали називати божественним володарем Ойкумени (всесвіту). При цьому знаходження імператора на троні не було непорушним. У практику щільно ввійшло насильницьке усунення монарха, бо імператором становився не за народженням, а за "божественним визнанням".