Лобізм та його вплив на формування державної політики, страница 11

Групи інтересів існують на протязі всієї історії людства з тих часів як стали складатись системи влади. Рушійним мотивом дій групи є прагнення реалізувати специфічний інтерес (статусні привілеї, владні повноваження, матеріальний зиск), який виступає певних відносинах з інтересами інших груп. В якості груп інтересів фігурували родинні клани, інші групи, що пов'язані будь-якою іншою спільністю – професійною, територіальною, політичною, економічною. В умовах авторитарних режимів влади задоволення групових інтересів багато в чому залежало від особистісних відносин з вождем (диктатором, генсеком, тощо). Боротьба при цьому провадилась в основному за статусні привілеї і за право розподілу обмежених ресурсів [16].

Жорсткість і однолінійність командно-адміністративних структур, практично безмежне всевладдя партійно-державного апарату і його чиновників підмінили лобізм відомчістю, корупцією, "телефонним правом". Відповідно, зрівнялівка і номенклатурні, соціалістично-утопічні ідеї і їх реалізація на практиці перешкоджали поширенню цивілізованого лобізму, не дозволяли йому "розгорнутися".

Сьогоднішні групи інтересів багато в чому успадкували і перейняли форми і методи лобіювання, характерні для радянського часу. За радянських часів потреби визначення загальнодержавних цілей і розподіл пріоритетів невільно підштовхнули систему до створення досить могутніх лобістських структур як в уряді , так і в самому ЦК і Політбюро. Ранг і вага різних посад утворював власну ієрархію, що була прихована за лаштунками таємничості. Однією з таких форм було створення спеціальних комісій з вирішення тих чи інших питань.

В умовах планового розподіл всього що є тільки можливим лобізм міністерств і відомств полягав у постійній боротьбі за ресурси і коштами, а також за першочерговість насичення ресурсами і коштами прийнятих рішень, виконання встановлених іншим міністерствам і відомств планових завдань, що пов'язані з їх інтересами.

Обмеженість ресурсів і віра у нарешті знайдене рішення всіх одразу проблем розвитку всього народного господарства призводило до посилення того чи іншого угруповання і різкому перерозподілу коштів і ресурсів на користь останнього. Незначною в титанічній боротьбі галузей була роль Мінфіну і банківської структури. Вони виконували функції головної бухгалтерії і розрахункових центрів, що працюють за дорученням керівника – Держплану СРСР.

Крім галузевого існував і регіональний лобізм, де завжди перші місця займали Москва і Ленінград у масштабі СРСР, а в Україні, відповідно – Київ, Харків, Дніпропетровськ, Донецьк. Значення області визначалось існуванням тих чи інших виробничих підприємств та їх питомої ваги в економіці республіки [16].

На обласному рівні також складалась своя лобістська структура, виходячи з пріоритетності тих чи інших підприємств і організацій. На відміну від верхніх ешелонів, значне місце в ній займала торгівля і система місцевих кланів і земляцтв, яка просувала своїх людей на ключові посади, засновуючи місцеву "еліту". Проте, не дивлячись на внутрішні протиріччя, для зовнішнього світу місцева "еліта" виступала як лобістське утворення міста або області. Зазвичай інтелігенція, за рідким виключенням, не входила до партійно-господарчої еліти, засновуючи своє коло спілкування, надаючи таким чином структурі еліти областей певну багатошаровість. Вся ця складна і досить збалансована система, відпрацьована до повної досконалості за часів застою, увійшла у перебудову повністю не уявляючи можливих для себе наслідків.

Зміна ситуації в економіці країни на початку 1990-х років в основному було пов'язано з двома факторами:

1. Після лібералізації цін практично зникла різниця між державними і біржовими цінами, що зробило неможливим отримання на цьому великого прибутку, а наближення внутрішніх цін до світових також зробило менш вигідним експортну торгівлю сировиною і матеріалів.