Сільськогосподарське виробництво у селянському господарстві Харківської губернії

РОЗДІЛ 4.

СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКЕ ВИРОБНИЦТВО У СЕЛЯНСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ

4.1 Системи землеробства і агрокультура селянського поля

Важливе питання, що потребує розгляду – це система землеробства селянського господарства.

Для визначення системи землеробства селянського господарства Харківської губернії у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. ми взяли за основу класифікацію В.В. Калініченка, який виділяє наступні системи землеробства в індивідуальному селянському господарстві в доколгоспний період: перехідна від перелогової до рябопільної система; рябопільна система; парова трипільна система; поліпшена просапана система; поліпшена травопільна система [168, с. 203].

Спеціальні дані про систему землеробства, що охопили б усю територію Харківської губернії не збирались. Скласти уявлення про системи землеробства можна на основі даних про розподіл земель за угіддями. Найбільш повні й точні дані такого характеру містяться в матеріалах земельного перепису 1887 р. та подвірного перепису 1913 р.

За даними земельного перепису 1887 р., на надільних селянських землях пересічно засівалось 63,1 дес. з кожних 100 дес. ріллі (табл. 87). Найбільший відсоток посівів був у Валківському – 76,2 %, найменший у Старобільському повіті – 52,3 %. На зернові культури приходилось 96,9 % посівів, (59,5 % ярових та 37,4 % озимих). Під перелогами перебувало 19,7 % ріллі, 10,6 % – під паром, 6,5 % – під травосіянням. Отже, згідно із класифікацією систем землеробства, запропонованою В.В. Калініченком, пануючою системою землеробства в Харківській губернії, станом на 1887 р. була перехідна від перелогової до рябопільної система.

В 1913 р. в 10 повітах Харківської губернії під посівами знаходилось пересічно 79,4 % ріллі (табл. 88). Варіація цього показника становила від 74,9 % в Охтирському до 84,8 % у Богодухівському повіті. Під паром та толокою було зайнято 17,5 % ріллі, під перелогом 3,1 %. Якщо порівняти ці дані з даними за 1887 р., то спостерігалась тенденція до збільшення частки ріллі під посівами. Так само, як і у 1887 р., в 1916 р. абсолютна більшість посівних площ засівалась зерновими культурами – 88,7 % (63,0 % – яровими, 25,7 – озимими). По співвідношенню ярових та озимих посівів спостерігалась така закономірність: частка озимих зростала в напрямку північно-західних повітів (від 13,8 % у Старобільському, до 45,6 % в Охтирському). Порівняно з 1887 р., частка озимих зменшилась на 11,7 %. Наведені дані свідчать, що на початку ХХ ст. в селянському господарстві Харківської губернії переважала трипільна система землеробства, але це було не класичне парове трипілля, яке вимагає приблизно рівного співвідношення ярових, озимих та пару, а трипілля зі значними елементами рябопілля [168, с. 203].

Наші висновки підтверджують і наступні факти. При проведенні подвірного перепису селянських господарств Старобільського повіту в 1905 р. було зібрано прямі дані про системи сівозмін у селянських господарствах повіту. Виявилось, що переважаючим типом сівозміни в Старобільському повіті було трипілля –   53,3 %. Досить поширеним була двопільна система сівозміни – 33,4 %. Багатопільною системою було охоплено 6,7 % землі, на однопілля припадало 2,1 % [384, вип. 3, с. 23]. При цьому слід враховувати, що у Старобільському повіті, порівняно з іншими повітами губернії, рільництво було особливо відсталим, екстенсивним.

З таблиці 89 видно, що наявність одно-двопілля – явище, що було породжено недостатністю землі. Однопілля зустрічалось переважно в общинах, що мали не більше 3 дес. на розверстальну одиницю. Серед причин існування однопілля селяни Старобільського повіту найчастіше називали саме малоземелля: “Орендні ціни на ріллю сильно піднялися, бідні селяни не в змозі знімати землю і вирішили орати свою, не пускаючи в толоку” [279, вип. 3, с. 26].

Важливе питання, яке потребує розгляду – рівень угноєння полів, оскільки від цього напряму залежить врожайність сільськогосподарських культур.

Наприкінці XIX ст. через мережу добровільних кореспондентів Департамент землеробства і сільської промисловості Міністерства землеробства зібрав відомості про поширення угноєння полів. За повідомленнями кореспондентів, угноєння полів було неоднаково розвинуто в окремих районах Харківської губернії. В північно-західних повітах землю угноювали багато хто з селян, в середньому поясі губернії - лише одиниці, а в південно-східних угноєння полів в селянських господарствах взагалі не існувало [409, вип. 10, с. 49]. Серед причин, що перешкоджали запровадженню угноєння на селянських землях в пореформений період в Харківській губернії, кореспонденти найчастіше вказували на такі: общинне користування землею і часті її переділи; продаж гною великим землевласникам; необхідність використовувати гній на паливо у зв’язку з відсутністю лісу й дров; далекоземелля; поганий стан шляхів і т.д. [409, вип. 10, с. 50]. Але серед селян було чимало таких, хто був абсолютно переконаний у марності і навіть шкідливому впливі на врожай гною: „...земля і без гною родить, якщо Бог дасть врожай”; „...врожаї в наших місцях залежать від 3-4 травневих дощів” тощо [409, вип. 10, с. 50].