Суть аграрного питання відомий спеціаліст О. Кауфман визначав наступним чином: „Аграрне питання – це питання про малоземелля, про нестачу землі, що найтіснішим образом пов'язане із сільськогосподарським питанням – про продуктивність землі, про те, що земля дає, і що вона може давати” [173, с. 135]. Отже, аграрне питання насправді розпадається на три тісно взаємопов’язаних проблеми: аграрного перенаселення, нестачі землі та низького рівня сільськогосподарського виробництва.
При тодішньому низькому рівні продуктивності сільськогосподарського виробництва, нестача землі відчувалась вже відразу після проведення реформи 1861 р. З часом, через швидкий природний приріст населення (як уже було з’ясовано, у сільській місцевості Харківської губернії за пореформені роки населення подвоїлось), середні розміри наділів на двір постійно зменшувались. У зв’язку із зменшенням відносної кількості землі виникає таке явище, як аграрне перенаселення.
Сутність проблеми аграрного перенаселення полягає у наступному. Кожній системі господарства відповідає гранична густота населення, що може знайти собі в умовах даного ладу господарства необхідні засоби існування. При досягненні цієї межі настає аграрне перенаселення – відносний недолік землі [305, с. 27]. Щільність сільського населення Харківської губернії в 1913 р. становила пересічно 59,5 чол. на кв. версту. По окремих повітах цей показник варіювався від 42,6 в Старобільському до 87,3 в Сумському повітах Харківської губернії [442, на 1913 р.]. Такій щільності населення звичайно відповідає поліпшена трипільна система господарювання [3, с. 24]. В Харківській губернії на початку ХХ ст. переважало трипілля зі значними елементами рябопілля.
При тому рівні сільськогосподарського виробництва, що існував, селянське сільське господарство не могло поглинути усі трудові ресурси, тому на селі утворюється частка „зайвих” людей.
Подолання аграрного перенаселення можливо двома шляхами: екстенсивним – розширенням землекористування чи колонізацією незайнятих земель, та інтенсивним – підвищенням продуктивності наявного землекористування. В Харківській губернії у пореформений період мали місце обидва варіанти.
За період другої половини ХІХ – початок ХХ ст. селяни значно розширили своє землеволодіння та землекористування за рахунок купівлі та оренди земель. Але і при цьому розміри господарства відставали від його наявних робочих сил. У такій ситуації ласим шматком були крупні приватновласницькі землі „поміщицького” типу. Більшість селян чекали й вимагали перерозподілу цих земель. Більш того, багато хто з дослідників (особливо з табору народників та марксистів) також вважали, що перерозподіл цього земельного фонду міг би значно покращити ситуацію.
Залишаючи поки осторонь питання про практичну можливість і доцільність перерозподілу поміщицького землеволодіння, спробуємо з’ясувати наскільки суттєвим був би приріст селянського надільного землеволодіння, якби були перерозподілені всі землі у приватній особистій власності, розмір ділянок яких перевищував 50 дес. Сюди включались землі дворян, духовенства, купців і почесних громадян, міщан, селян, іноземних підданих та ін. приватних власників. Наші підрахунки на основі даних земельного перепису 1905 р. показали, що в Харківській губернії таких земель було 1215,4 тис. дес. (без селянських – 1044,8 тис. дес.) [432, с. 11-13]. Якщо поділити їх на кількість господарств – власників наділів, то вийде прибавка в 3,3 дес., або 45,7 % (середній наділ складав 7,3 дес. на двір). Без урахування селянських земель – 2,9 дес., або 39,3 %. На перший погляд – не так вже і мало. Але, по-перше, землі, що теоретично могли бути розподілені між селянами, були вкрай нерівномірно розміщені в різних місцевостях губернії, отже, і наділення не могло б бути „рівним” та „справедливим” з об’єктивних причин. По-друге, значна частина (не менше третини) поміщицьких земель перебували у фактичному користуванні селян. Таким чином, при урахуванні орендного фонду земель, „придатних” для розподілу залишається ще менше. Можна говорити лише про перерозподіл капіталів, що йшли із селянського господарства у вигляді платежів за оренду. По-третє, на тих поміщицьких землях, які не здавались в оренду селянам, і на яких поміщики самі вели господарство, в якості найманих робітників використовувалися, знову таки, селяни. По-четверте, швидкий природний приріст населення швидко б „з’їв” „поміщицьку” надбавку до селянського господарства й ситуація повернулася б на кола своя.
Уважаемый посетитель!
Чтобы распечатать файл, скачайте его (в формате Word).
Ссылка на скачивание - внизу страницы.