На початку ХХ ст. подібне дослідження провела і Харківська губернська земська управа. Результати відповідей 697 кореспондентів представлені в таблиці 90. Як видно з таблиці, в цілому по губернії, 47,0 % кореспондентів повідомляли про повну відсутність угноєння селянської ріллі. В південно-східних повітах губернії не угноювали 87,2 %, в північно-західних – 3,2 %. Так само, як і під час попереднього обстеження, до головних причин відсутності або недостатності угноєння полів кореспонденти віднесли: нестачу гною через малу кількість худоби, а також через продаж селянами гною поміщикам або заможнішим селянам; використання гною в якості палива; далекоземелля; переділи землі; нерозуміння селянством користі від угноєння полів та ін. А один кореспондент Харківського повіту відверто зізнається, що „У нашій місцевості я такої історії [угноєння полів – авт.] ніколи не бачив. Не угноюються через лінощі” [443, за 1907 р., с. 11-13]. Кількісно причини за повідомленнями кореспондентів розподілились таким чином: нестача худоби і гною – 41,0 %; незручність землекористування 33,0 %; нерозуміння селянами користі від угноєння – 26,0 % (табл. 90). Крім питання про угноєння полів, було поставлено кореспондентам і питання про застосування мінеральних добрив – суперфосфату й томасшлаку. З 759 відповідей тільки 20 зазначили, що мінеральні добрива відомі селянам, або що вони збираються застосувати їх, або, навіть, вже застосували [443, за 1907 р., с. 14]. Отже, застосування мінеральних добрив знаходилось у зародковому стані.
Сучасник з цього приводу зазначав: ”У Росії все, що тільки могло б служити для добрива землі спалюється, знищується, розгублюється, вивозиться за кордон або вживається для інших цілей. ... Солома, дрова, кізяк, гній, лушпайка олійних і інших рослин спалюється і попіл розвіюється по вітру. Уявити собі російського селянина, що збирає попіл або кістки для добрива полів так само важко, як ... бика, що танцює польку” [426, с. 207, 209].
У якості однієї з причин, що перешкоджають добриву земель у джерелах часто називаються переділи землі при общинному користуванні. Так, за свідченням сучасника, І. Клінгена, селянами Вовчанського повіту „шкідливість щорічних переділів усвідомлюється дуже добре; їх сильно виораний чорнозем уже давно вимагає добрив, а тим часом, ні в кого немає бажання вивозити його, коли значною частина користі прийдеться іншому” [185, с. 118].
Абсолютні дані про рівень угноювання селянських полів були зібрані під час подвірного перепису 1913 р. За цими даними, пересічно по Харківській губернії (без Старобільського повіту), не угноювали поля 63,9 % селянських господарств (табл. 91). Цей показник коливався від 24,4 % в Лебединському до 90,7 % у Куп’янському повіті. Особливо незадовільна ситуація спостерігалась у південно-східних повітах губернії, де не угноювали поля майже 9/10 селянських господарств. Удобрювали поля селяни в основному гноєм. В 1913 р. менше 1 % селянських господарств використовували мінеральні добрива. Недостатнє використання добрив на селянських полях дуже негативно впливала на врожайність сільськогосподарських культур, і, як наслідок, на кількість валових зборів продукції рільництва.
4.2 Виробництво і реалізація продукції рільництва
Провідною галуззю селянського сільськогосподарського виробництва було рільництво. Основними показниками у статистиці рільництва є посівні площі, врожайність культур та валові збори продукції рільництва.
Посівна площа є основною формою використання головного засобу сільськогосподарського виробництва – землі. Від її розміру залежить обсяг виробництва продукції рослинництва, оскільки останній безпосередньо визначається розмірами посівної площі й врожайності сільськогосподарських культур [504, с. 35].
Уважаемый посетитель!
Чтобы распечатать файл, скачайте его (в формате Word).
Ссылка на скачивание - внизу страницы.