Сільськогосподарське виробництво у селянському господарстві Харківської губернії, страница 11

Більша частина худоби зосереджувалась у руках селян. Відповідно до результатів спеціального обслідування сільської худоби ЦСК в 1900 р., селяни зосереджували у своїх руках понад 80 % умовних одиниць худоби: 79,2 % коней,   82,6 % великої рогатої худоби, 76,5 % дрібної худоби, 84,2 % свиней (табл. 121). В 1917 р. господарствам селянського типу належало 94,0 % коней, 93,1 % великої рогатої худоби, 95,7 % овець та 93,2 % свиней (табл. 122). На один селянський двір в 1917 р. в середньому припадало 1,2 коня, 2,1 всієї великої рогатої худоби, 0,8 корів, 1,5 вівці, 1,5 свиней. Але худоба не була рівномірно розподілена серед селянських господарств. За обстеженням 1879/81 рр., у Зміївському повіті 37,7 % господарств не взагалі не мали корів, 53,5 % – овець, 38,4 % свиней (табл. 123). У Вовчанському повіті у 1881/82 рр. без корів нараховувалось до 37,5 % господарств [397, с. 251-258]. За подвірним переписом 1913 р., пересічно по Харківській губернії частка селянських господарств без корів сягала 32,8 % (у Валківському повіті 48,6 %), без овець 78,6 % (у Харківському повіті 88,6 %), без свиней  43,9 % (у Вовчанському повіті 51,9 %), без гусаків 85,6 % (у Харківському повіті 93,1 %), без курей 11,0 % (у Харківському повіті 18,5 %) (табл. 124). Перепис  1917 р. так само нарахував значну кількість селянських господарств без продуктивної худоби. Як видно з таблиці 125, 18,6 % селянських господарств взагалі не мали худоби. Господарств, що не мали корів було 36,4 %. Причому ці показники сильно коливались в межах окремих повітів.

Серед тих селян, що тримали худобу, більшість господарств обмежувалась 1-2 одиницями худоби, навіть дрібної. Це свідчить про те, що більшість селянських господарств займались вирощуванням худоби переважно для задоволення внутрішніх потреб господарства. Це підтверджує і наступний факт. На початку ХХ ст. Харківська губернська земська управа провела обстеження становища тваринництва Харківської губернії шляхом опитування добровільних кореспондентів. Кореспонденти зазначали, що всі види худоби селяни вирощували „для себе”. Продукти тваринництва також слабко поступали на ринок. З усіх опитаних кореспондентів (450 чоловік) 84,4 % відповіли, що молоко залишається господарями для власних потреб і 15,6 % відзначили продаж молока з господарств [332, с. 69]. Так само статистики, що проводили подвірний перепис селянських господарств Старобільського повіту в 1905 р. відмічали, що в селянських господарствах: „ ... неробоча рогата худоба не є об’єктом промислового тваринництва, і задовольняє лише насущні потреби населення в молочних та інших продуктах. Те саме можна сказати і про овець та свиней. Правда, свині частіше відгодовуються на продаж, але розміри цієї торгівлі вельми незначні” [279, вип. 2, с. 71].

Важливим є, також, питання про якість селянської худоби. На жаль, масових статистичних даних із цього періоду по Харківській губернії не збиралось. Але свідчення сучасників показують, що якість селянської худоби залишалась низькою. Так, в 60-х роках ХІХ ст. сучасник писав: „Взагалі, рогата худоба носить на собі печатку занепаду і виродження породи... Селянська порода коней дрібна й слабосильна.... Місцева порода свиней вимагає значного поліпшення, для якого мало або майже нічого не робиться ...” [334, на 1865 р., с. 17-19].

4.4 Селянське питання і динаміка селянського господарства

На початку ХХ ст. низка проблем в аграрному секторі України, як і всієї Російської імперії, набула особливої гостроти. В літературі ця проблема отримала назву так званого „селянського” або „аграрного” питання. Вивченню аграрного питання в межах усієї Росії й України присвячено велику кількість робіт [164; 47; 264; 121; 333; 23; 217; 273; 51; 173; 4; 244; 452; 166; 74 та ін.], але на сьогоднішній день проблема залишається не до кінця з’ясованою.

Завдання даного підрозділу – на матеріалах Харківської губернії визначити сутність селянського питання, з’ясувати його причини та гостроту, а також проаналізувати динаміку селянського господарства Харківської губернії другої половини ХІХ – початку ХХ ст.