Сільськогосподарське виробництво у селянському господарстві Харківської губернії, страница 4

Чітко виражений однобічний зерновий напрям селянського господарства при низькому рівні агрикультури призводив до швидкого виснаження ґрунту. Прогрес селянського господарства потребував переходу від культури одних лише зернових культур до більшого різноманіття й зваженості у структурі посівів. Це дозволило б вирівняти розвиток сільськогосподарського виробництва, збалансувати основні галузі сільського господарства.

Упродовж пореформеного періоду значно зросли посіви картоплі. Але в цілому його частка залишалась не дуже значною. За повідомленнями кореспондентів Департаменту землеробства основною причиною невеликої поширеності картоплі є недостатність збуту і надзвичайно низькі ціни на місцевих ринках. В основному, картоплю вирощували для внутрішніх потреб господарства [409, вип. 7, с. 46].

Важливо встановити частку селянських посівів у всій посівній площі Харківської губернії (табл. 95 та графік 96). В середньому в 1883-1915 рр., за даними ЦСК, на селянські надільні землі припадало 71,4 % всіх посівів зернових (71,0 % в 1883-1890 рр. та 73,3 % в 1911-1915 рр.). Але реальна частка селянських посівів була набагато більшою. Справа в тім, що публікації ЦСК по врожайній статистиці дають відомості лише з розподілом по надільним та приватним землям. Нами вже було з’ясовано, що значна кількість приватних земель знаходилась у володінні і користуванні селян, отже й питома вага селянських посівів насправді була більшою, ніж її показують дані опубліковані ЦСК.

Проблемі співвідношення селянського й поміщицького господарств у землеробському виробництві капіталістичної Росії присвятив спеціальну статтю І.Д. Ковальченко, де він зіставив найдені ним архівні матеріали у фонді ЦСК[3] за 1906-1907 і 1912-1913 рр. з даними, що були опубліковані [198, с. 171-194]. По Харківській губернії в 1906 р. співвідношення посівних площ селянських і поміщицьких господарств за публікаціями ЦСК становить 69,5 % та 30,5 %, в дійсності - 76,3 % та 23,7 %. В 1913 рр. співвідношення за публікаціями 71,9 % та 28,1 %, в дійсності 83,5 % та 16,5 % (відповідно на селянських та приватновласницьких землях) (табл. 97). Матеріали сільськогосподарських переписів 1916 та 1917 рр. показали частку селянських посівів в 85,5 % та 86,1 % відповідно [351; 350]. Таким чином, реальна частка селянських посівних площ на початку ХХ ст. була на 7-10 % більшою, ніж її зображують публікації ЦСК і перевищувала позначку у 80 %.

Результати землеробства знаходять своє відображення у показнику збору врожаю на одиницю площі. Врожай, як влучно зазначав дослідник О. Кауфман, - “безапеляційний суддя і критик усієї техніки господарства” [174, с. 252].

До 80-х років ХІХ ст. єдиним джерелом даних про врожаї є додатки до губернаторських звітів [95]. Збирались ці дані через волосні правління та приватновласницькі господарства які надсилали відомості до губернських статистичних комітетів, де первинні матеріали зводились й додавались до річних звітів губернаторів. За деякі роки ці відомості опубліковані [56; 386; 285]. Багато хто з дослідників брав під сумнів достовірність цих даних, але О.С. Ніфонтов у спеціальному дослідженні довів можливість їх використання [314, с. 78]. Основний недолік врожайної статистики цього періоду – те, що через відсутність даних про посівні площі, висота врожаю обчислювалась не по відношенню до посівної площі, а на основі співвідношення кількості зібраного зерна до кількості посіяного – в „самах”.

В 1881 р., разом з іншими поточними сільськогосподарськими статистичними даними, збирати відомості про врожаї через мережу добровільних кореспондентів почав Департамент землеробства Міністерства землеробства.

З 1883 р. відомості про величину врожаїв зібрав ЦСК. Для отримання даних про врожаї ЦСК надсилав у кожну волость 12 бланків: 6 для селянських і 6 для приватновласницьких господарств. Таким чином, по селянському господарству вибірка становила 6*262=1572 відповіді. З отриманих даних виводились середні показники по волості, з волосних – по повітах, з повітових – по губерніях.