Маніпуляції у сучасному англомовному політичному дискурсі, страница 4

Політичний тип дискурсу має ряд спільних рис із іншими типами публічного дискурсу, але він конструюється за допомогою набору інструментів, що відрізняють його від інших дискурсів, тобто комунікативних стратегій, що їх переслідує мовець під час комунікації та мовленнєвих засобів, що використовуються задля досягнення поставлених цілей (перелік яких буде наведено нижче).

1.1.2. Особливості політичного дискурсу

Чудінов А. П. пропонує наступні характерні ознаки розглядати як особливості політичної комунікації:

·  «невизначеність (політики часто вважають за краще висловлювати свою думку в максимально узагальненому вигляді),

·  фантомність (багато знаків політичного мовлення не мають денотата),

·  фідеістичність (ірраціональність, опора на підсвідомість),

·  езотеричність (справжній сенс багатьох політичних висловів зрозумілий тільки обраним),

·  дистанційованість і

·  театральність» [Чудинов А.П.; 20].

Синтаксис політичних електоральних текстів розрахований на швидке сприйняття: він простий; використовуються номінативні, неповні речення. У електоральній політичній комунікації часті звернення, спонукальні конструкції, обширний перелік однорідних членів. Характерне вживання питальних і окличних речень, які підкреслюють «закличний» стиль політичного дискурсу.

Дем'янков. В.З. надає перелік наступних характеристик політичного дискурсу, що можна вважати особливостями даного дискурсу:

– розпливчата семантика мови, що сприяє гнучкому проникненню в чужу свідомість;

– «ораторство»: домінує декламаторський стиль звернення;

– пропагандистський триумфалізм, агітаторське завзяття;

– ідеологізація майже всього, про що йде мова;

– розширювальне вживання понять, в збиток логіці;

– перебільшена абстракція і наукоподібність ;

– лозунговість;

– оцінність.

«Ці властивості проявляють полемічність, взагалі властиву політичному дискурсу і що відрізняє його від інших типів мовлення. Ця полемічність позначається, наприклад, на виборі слів і є перенесенням військових дій з поля бою на театральні підмостки. Така сублімація агресивності закладена в людській природі» [Дем’янков; 32-43].

Отже, полемічність політичної мови – своєрідна агресія, що театралізується, і що спрямована на навіювання негативного відношення до політичних супротивників адресанта.

У політичному дискурсі нерідко зустрічаються оцінка (вираження суб’єктивного відношення), явно або приховано подана, виявити яку можна, аналізуючи, наприклад, наступні відозви:

– констатації і розпорядження діяти;

– приховані вислови, що подаються у вигляді питань;

– відповіді на вибрані питання (встановивши, на які саме питання даний дискурс відповідає, а які залишає без відповіді);

– трактування і описи проблем;

– опис вирішення проблем, що стоять перед суспільством: у позитивних термінах («ми повинні зробити те і те!») або негативно «так жити не можна!»)

– вислови, що подають загальні істини: як результат роздумів, як безперечна даність або як предмет для виявлення причин цієї даності.

«Мета політичного дискурсу – не описати (тобто, не референція), а переконати, збудивши в адресатові наміри, дати ґрунт для переконання і спонукати до дії» [Дем’янков; 39].

Захищаючи свої інтереси, політик може впливати на емоції, грати на відчутті обов’язку, на інших моральних установках.

Будь-який дискурс, не тільки політичний, що за своїм характером спрямований на навіювання, враховує систему поглядів потенційного інтерпретатора з метою модифікувати наміри, думки і мотивування дій аудиторії.

«Успіх навіювання залежить, як мінімум, від установок по відношенню до пропонента, до повідомлення в мовленні і до референтного об'єкту» [Дем’янков; 40].

Перший вид установок характеризує ступінь довірливості, симпатії до пропонента, а завоювання вигідних позицій в цій області залежить від мистецтва адресанта і від характеру адресата. «Змінити установки адресата в потрібну сторону можна, зокрема, вдало скомпонувавши свою мову, помістивши положення, що підлягає захисту, в відповідне місце дискурсу. Тільки після створення у адресата відчуття добровільного прийняття чужої думки, зацікавленості, актуальності, істинності і задоволеності, оратор може добитися успіху в цьому навіюванні» [Там само; 40].