Маніпуляції у сучасному англомовному політичному дискурсі, страница 2

2.  Політична електоральна комунікація інтенционально обумовлена, що знаходить своє віддзеркалення у виборі і перевагах, відданих тим або іншим лінгвістичним засобам.

3.  Основними лінгвістичними засобами, використовуваними політиками в персуазівной комунікації, є інструменти мовного маніпулювання, а також маніпулятивні мовні стратегії.

4.  Інструменти мовної маніпуляція, виступаючи в умовах дискурсу, функціонують не ізольовано, а в значущій сукупності і у взаємодії.

Структура роботи: дана робота складається із вступу, 2-х розділів з висновками, загальних висновків, бібліографічного списку, списку джерел ілюстративного матеріалу.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1.  Зміст поняття «дискурс»

Поняття «дискурс» – складне комунікативне явище в сучасній науці, що має ряд визначень. Услід за Т.А. ван Дейком, Н. Ю. Карауловим і ін. ми розуміємо під дискурсом «мовний твір, який, разом з лінгвістичними характеристиками, властивими тексту, володіє і екстралінгвістичними параметрами». До останніх відносяться: учасники комунікації, їх комунікативні цілі і наміри, прагматичні установки, соціальні ролі, фонові знання про умови спілкування (про співбесідника, час і простір) [Дейк 1989; 10]. Це – текст «у сукупності з екстралінгвістично-прагматичними, соціокультурними, психологічними та іншими факторами; текст, узятий у подієвому аспекті; мовлення, яке розглядається як цілеспрямована соціальна дія <…> Це – мовлення, занурене в життя» [ЛЭС 1990; С. 136-137]. Таким чином можемо визначити відмінність дискурсу від інших мовних рівнів: «Саме невисловлене охоплюється дискурсом» [Фуко; С. 282.].

«Наприкінці 70-х – початку 80-х років ХХ ст. простежується тенденція до розмежування тексту і дискурсу, що випливала з поступової понятійної диференціації. Під текстом розуміють переважно абстрактну, формальну конструкцію, під дискурсом – різні види її актуалізації, які розглядаються під кутом зору її ментальних процесів і у зв’язку з позалінгвістичними факторами» [Дейк 1989; С. 121-122].

Сучасне визначення дискурсу супроводжується ідеєю конструювання смислів: смисли висловлювань формуються комунікантами безпосередньо під час комунікативної взаємодії. Мовці конструюють власні висловлювання, виходячи з того, що для них є релевантним, цінним, більш привабливим і т. ін., а потім за вербалізацією висловлювань та їх обміном, співрозмовники конструюють і свою ідентичність [Шевченко 2005; С. 80].

Дискурси неоднорідні за своїм призначенням. Зокрема, розрізняють різні типи дискурсів відповідно до низки критеріїв.

Найбільш повною класифікацію типів дискурсу можна вважати класифікацію, запропоновану Шевченко І.С. та Морозовою О.І. [Шевченко І. С., Морозова О.І. 2005b; 235-236]. Ця класифікація охоплює підходи до виділення типів дискурсу, а провідними критеріями виділення типів вважаються: адресатність, ситуативність, інформативність, інтенціональність, стратегії й тактики, когезія, когерентність, інтертекстуальність та ширше – інтердискурсивність.

Таким чином, вони пропонують розрізняти такі типи дискурсу:

За критерієм форми дискурсу виділяємо усний і письмовий типи дискурсу.

За видом мовлення – монологічний та діалогічний.

Бєлова А.Д. пропонує розрізняти дискурси певних комунікантів та груп: за соціально-демографічними критеріями (дитячий, підлітковий та дискурс людей похилого віку або жіночий та чоловічий, дискурс мешканців міста й села тощо) [Бєлова 2002; 11-14].

Карасик В.І. пропонує виділення різних за жанром типів дискурсу, відповідно до жанрів і регістрів мовлення: художній, публіцистичний і т. ін., офіційний та неофіційний типи дискурсу [Карасик 2002; 294].

Виокремлення спілкування, зорієнтованого на індивіда або на його статусну роль (адресатний критерій) дозволяє виділити інституційний (публічний) і приватний (персональний) типи дискурсу. Останній є спілкуванням у заданих рамках статусно-рольових відносин [Карасик 2002; 302]. В останньому має місце спілкування, зорієнтоване на особистість, здебільш у неофіційних ситуаціях.