Держава і право стародавнього Сходу. Основні риси старосхідного права, страница 7

Ранньобудійські вірші вказують на існування у середині VI ст. до н.е. у

Північній Індії 16 махаджанапад (великих країн), най впливовою з яких була держава Магадха. Після підкорення у 326 р. до н.е. військами Олександра Македонського північно-західних індійських територій національно-визвольний рух проти елінських гарнізонів очолив Чандрагупта Маурья, який зійшов магадхський престол і склав основи могутньої на Стародавньому Сході рабовласницької імперії (ІУ-ІІ ст. до н.е.).

Главою держави являвся, як правило, належний до варни кшатріїв, цар-раджа, який, за наукою брахманів, був "великим божеством з тілом людини'. Йому належала законодавча і виконавча влада, він був вищим суддею і головнокомандуючим. В управлінні він опирався на домашнього жриця -пурохіту та радний колегіальний орган, якій складався з царських сановників, які мали різні розряди (матрін, махаматра, аматья, адьякша та ін.). Чиновники центрального і місцевого управління призначалися царем. Серед посад центрального апарату були головний страж воріт, головний суддя, астролог, блюститель покарань. Особливі чиновники контролювали царське господарство і управляли його помістями. Значну вагу мало податкове відомство.

Адміністративно-територіальні одиниці країни складали намісництва (Північно-Західне, Західне, Східне та Південне) на чолі з царевичами і провінції, які керувалися раджуками. Провінції поділялися на області і округи із призначеними окружними начальниками. Нищою ланкою у цій системі було село - грама, яке очолював староста і який підпорядковувався десятському (підрозділ з 10 сіл), той, у свою чергу - двохсотському (200 сіл), останній-чотирьохсотському і восьмисотському. У містах головним був градоначальник-нагарака, якому допомагали управляти об'єднання ремісників і купців (шрені, пуга).

У складі імперії знаходилися автономні об'єднання з немонархічною формою правління, де верховна влада належала гані - йорам повноправних громадян. Гана приймала найбільш важливі рішення, а у період між зборами влада належала раді кшатріїв-раджів (аристократичному органу, який складався з представників знатних сімей).

Стародавній Китай.

Початок старокитайської цивілізації пов'язують з неолітичними культурами III тис. до н.е. З них найбільш відомі культури Яншао і Луньшань, які виникли у середній і нижній течії ріки Хуанхе. З археологічних матеріалів слідує, що в цей час у китайському суспільстві почалася майнова диференціація. Письмові джерела донесли до нас згадування про існування вже на рубежі ІП-ІІ тис. до. н. е. першої династії китайських "імператорів" Ся. На початку государ або імператор - це племінний вождь, обраний народними зборами - "множиною простоти" з обмеженою радою старійшин владою. Але, легенди про великих „Імператорів" ХХVII-ХXII ст.ст. до н.е. Яо, Муне і Юе свідчать про поступове твердження принципу спадковості імператорської влади.

Раніше ми підкреслювали роль воєнного захоплення у генезисі держави. Це явище було характерне і для Єгипту, і для Міжріччя, і для Індії. Але, в цих регіонах Стародавнього Сходу зовнішнє завоювання відбувалося уже після утворення протодержави (хоча індійських мундів і дравидів не вважають спадкоємцями Харапської культури). Специфіка утворення Китайської державності, на думку російських правознавців, заключається безпосередньо в тому, що "процес переходу від первіснообщинного ладу до класового суспільства був стимульований підкоренням одного народу іншим" (16).

В XVIII ст. до н.е. плем'я Ся було завойоване племенем Шан на чолі з Чен Ганом, який і став першим китайським царем (ваном) і засновником династії Шан (Інь). Подальший розвиток Китаю відбувався з багато численними завойовницькими війнами, які призводили до заміни правлячих династій. За їхніми назвами у науковій літературі представлена періодизація китайської історії.