Держава і право стародавнього Сходу. Основні риси старосхідного права, страница 5

Через 100 років у Міжріччя вторгайсь гірські кочові племена амореїв. Навала призвела до розпаду єдиної держави, заміни правлячих династій та політичних центрів. Знову об'єднати країну вдалося шумерській III династії Ура (ХХП-ХХ ст. до н.е.) Але, це державне об'єднання було неміцним і існувало за рахунок воєнної сили. Тому у 1007 р. до н.е. воно розпалося і було розбите Еламом (15).

З кінця XIX ст. до н.е. почалося стрімке піднесення міста Вавилону і було утворене Старовавилонське царство (1894-1595 рр. до н.е.), яке досягло найбільшої могутності при царі Хаммурапі (1742-1750 рр. до н.е.). Ідеологічною основою могутньої імперії від Сірії до Персидської затоки стало введення єдиного релігійного культу "царя богів" Мардука. В цей період сформувалися основні класи і соціальні групи месопотамського суспільства. Соціальну верхівку складали члени дому царя, місцеві патесі, сановники і жриці, вищі воєначальники. Середні і нижчі прошарки рабовласницького класу представляло служиве чиновництво, нижчестоящі армійські командири-декум і луббітум, торговці-тамкари, розбагатілі вільні общинники-приватні власники.

Вільне населення Міжріччя: общинники; солдати - редум і бакрум; ремісники, корабельники, будівельники-мало кастове ділення. Згідно 'Законів Хаммурапі” за правовим статусом розрізняли 2 категорії населення: повноправні громадяни –„авілум” (чоловік, муж, син чоловіка) і „мушкенум” (що схиляється, який падає, який б'ється чолом, покірний).

Багаточисленим у Стародавньому Вавилоні був клас рабів. Розрізняли царських, храмових, приватних рабів. Мало місце кабальне (до 3-х років) рабство і вільновідпусництво.

Своєрідність рабства у Месопотамії визначається його економічною нерозвиненістю. Раб зберігав відповідну правоздатність (міг мати невелике особисте майно, здійснювати угоди, інколи вступати у шлюб з повноправним громадянином), а діти рабині і вільного могли бути визнані батьком та отримати право на успадкування.

На вершині державної ієрархії Стародавнього Вавилону знаходився цар-джерело законодавчої, виконавчої та судової влади. Разом з тим його повноваження обмежувалися жрицями і торговим капіталом. Міста Ніппур, Сіппар і Вавилон мали пільгові грамоти, які огороджували їх жителів від тюремного ув'язнення, призову в армію і трудової повинності у храмових господарствах за розпорядженням царя.

У державному механізмі періоду, який розглядається, переважали служиві люди, які прийшли на зміну родовій знатті. Апарат управління очолював верховний візир - нубанда. У його штатах були: дворецький, начальник фінансів, кравець, головний воєначальник (вакіль кмури), завідуючий будівництвом іригаційних споруд (шапір нарім), роз'їзні агенти (пісци, наглядачі, судді, зберігачі житниць).

Суттєві зміни пройшли у місцевому управлінні. Поступово енсі втратили свою роль як правителі міст та поступили місце царським намісникам в областях і містах - шакканаку та ісакку. Існували також підпорядковані царю окружні правителі-шапірум.

У 1595 р. до н.е. Вавилонія після серії воєнних поразок була завойована хеттами, а у 1518 р. до н.е. - гірськими племенами каситів, під владою яких вона знаходилася до VII ст. Нове піднесення Вавилону (626-539 рр. до н.е.) багато в чому було пов'язано з іменем царя Навуходоносора II (605-562 рр. до н.е.), якому вдалося розбити армії Єгипту і Асірії. Але, у 538 р. до н.е. Ново-Вавилонська держава була завойована військами царя Кіра і увійшла до складу Персидської імперії.

Стародавня Індія.

Про вік виникнення перших староіндійських державних утворень точної відповіді у науці немає. Безперечно лише те, що територія Індії відноситься до місць найбільш стародавніх людських цивілізацій. Про це свідчать археологічні знахідки у Мохеджо-Даро і Хараппе, які пов'язані з культурою племен.

Північно-Західної Індії. На користь такої точки зору говорить і аргумент, висловлений Дж. Неру, про наявність неродових санскриту аріїв стародавніх мов тамілу, телугу, каннара і малаялам (10).