Держава і право стародавнього Сходу. Основні риси старосхідного права, страница 4

Внутрішнє протистояння різних соціальних груп полегшало завоювання Єгипту у VIII ст. до н.е. азіатськими племенами гіксосів. Біля 100 років тривав період другого розпаду Єгипту, який закінчився перемогою над завойовниками та об'єднанням країни у 1560 р. до н.е. фіванським фараоном Яхмосом.

г) Нове царство 1575-1087 рр. до н.е.

Царювання ХУІІІ-ХХ династії. Для періоду були характерні наступні явища:

- розквіт рабовласницьких відносин, право володіння рабами розповсюдилось також на категорії, які не займали високого положення у суспільстві (пастухи, ремісники, садівники і т. д.);

- піднесення і звільнення від залежності центральної влади найвищого жрецтва, перетворення його у спадкову замкнуту касту;

- закріплення системи центрального бюрократичного управління, переваження у адміністративному апараті фараона вихідців з нетитулованих прошарків населення, так званих "послушних призову” (чиновників, воїнів, землевласників, наближених рабів);

- поширення повноважень верховного візеря - джаті, який фактично став контролювати все управління країни, а також виконувати функції головнокомандуючого армією, володіти найвищою судовою владою;

- активна завойовницька політика фараонів, успішні походи в Азію і Нубію, що давало велику кількість рабів (Єгипет приєднав собі Сірію та Палистину і став у другій половині XV ст. до н.е. при фараоні Аменхотепі III найкрупнішою імперією світу) .

д) Пізній період (Лівійсько-Саісський і Персидський 1070-332 рр. до н.е., Грецько-Римський 332 р. до н.е.-395 р). Період характеризується:

- посиленням експлуатації вільних малозабезпечених прошарків населення, розповсюдженням лихварства та кабального рабства;

- повстаннями рабів;

- послабленням центральної влади та боротьбою номів за самостійність;

- значною інтернаціоналізацією армії та придворного оточення фараонів за рахунок залучення до управління і воєнному керівництву найманців.

Дані процеси привели до падіння централізованої єгипетської держави, його розпад на дві окремі адміністративні одиниці (Верхній і Нижній Єгипет) і приєднання у 525 р. до н.е. до складу Персидської імперії, в IV ст. до н.е. -імперію Олександра Македонського, а в І ст. до н.е. - перетворення у провінцію Риму.

Стародавня Месопотамія.

Початок державної історії Месопотамії (Міжріччя) пов'язують з двома племінними утвореннями: шумерів (походження народу не відоме) і акаддян (семітська мовна група). Як і у єгиптян, державний генезис у цих народів був пов'язаний із розвитком у IV тисячолітті до н.е. іригаційного землеробства і виділенням на початку III тис. до н.е. з общинного - храмово-палацевого господарства, яке оброблялося залежними категоріями населення та безправними рабами. Вільні общинники лише оплачували храму податок та виконували суспільні повинності (обслуговування іригаційних споруд, будівельні роботи).

Крім землеробських центрів храми у Месопотамія стали також ремісничими центрами, а жрецько-управлінський апарат зосередив у своїх руках міську державну владу. Утворилось багато самостійних міст-деражв (Ериду, Ур, Ніппур, Умма, Ларса, Шуррупак, Кіш, Урук, Лагаш, та ін.), між якими тривала жорстока боротьба за політичну гегемонію.

На зміну обраних радою старійшин вождів-жреців, яких називали "єн" та воєначальників – „лугаль” , з XXVI ст. до н.е. прийшов єдиновладний правитель з титулом "енсі” („патесі”) - глава міста-держави (патесіанства). Рада старійшин трансформувалася у палацовий радний орган при правителі, який мав також судові повноваження.          

До 2369 р. до н.е. піднялося розташоване на півночі Месопотамії місто Аккад. Його цар Саргон (Шаррукен) об’єднав шумерські і акаддські міста та створив централізовану державу, прийняв титул "царя чотирьох країн, царя Шумера і Акадда".