Відповідно до [1] хмарність істотно впливає на сумарну освітленість. Наявність хмарності високих ярусів, що не закривають сонячний диск, підвищує розсіяне випромінювання й при збереженні значення прямої освітленості збільшує її сумарну величину на (20 – 30)% у порівнянні з освітленістю при безхмарному небі. Низька хмарність так само, як і тіні хмар, знижують сумарну освітленість в 2 – 5 разів, залежно від висоти Сонця. При сніжному покриві й хмарності багаторазове відбиття ними випромінювання підвищує сумарну освітленість, особливо в тіньових ділянках.
Освітленість у денний час земної поверхні Сонцем змінюється залежно від його висоти, хмарності атмосфери (104 – 105 лк.) З рухом Сонця до обрію Землі, коли зенітна відстань між ними досягає максимуму, освітленість, яка створюється Сонцем, становить приблизно 10 лк. При цьому змінюється й спектр сонячного світла, тому що при проходженні товщі атмосфери сині й фіолетові промені послабляються більше, ніж жовтогарячі й червоні, внаслідок чого максимум випромінювання Сонця зміщається в червону область кольорів. Із заходом Сонця за обрій і смерканням освітленість спадає аж до астрономічного смеркання, за яким настає найбільш темний час доби – ніч.
Освітленість у місячну ніч при безхмарному небі, коли так звану природну нічну освітленість (ПНО) створює відбите від Місяця сонячне світло, становить близько 0,3 лк. Величина ПНО, яка створюється світлом Місяця, протягом місяця змінюється приблизно в 100 разів залежно від взаємного розташування Місяця, Сонця й Землі. Місячний місяць розділяється за рівнем освітленості на чотири частини, кожна тривалістю біля тижня[1].
Джерелами випромінювання в безмісячну ніч при безхмарному небі, є так зване зоряне світло, тобто сонячне світло, відбите від планет і туманностей, світло зірок, а також світіння кисню й азоту у верхніх прошарках атмосфери на висоті 100 – 300 км. Освітленість поверхні Землі зоряним світлом становить у середньому 0,001 лк [2]. В інфрачервоному діапазоні потужність випромінювання об'єкта залежить від температури тіла або його елементів, потужності світла, що падає на об'єкт, і коефіцієнта відбиття об'єкта в цьому діапазоні. Коефіцієнт теплового випромінювання для реальних об'єктів не постійний за спектром й визначається відповідно до закону Кірхгофа відношенням спектральної густини енергетичної яскравості об'єкта до спектральної густини енергетичної яскравості абсолютно чорного тіла, що має максимум енергії теплового випромінювання в порівнянні з усіма іншими джерелами при тій самій температурі.
Середня температура поверхні Землі близько до 17 градусів по Цельсію. Максимум її теплового випромінювання припадає на 9,7 мкм. Об'єкти під дією сонячної радіації протягом дня по-різному віддають накопичене тепло в навколишній простір. Розходження в температурі випромінювання може розглядатися як демаскуючі ознаки [2].
Об'єкти можуть мати власні джерела теплової енергії, наприклад, високотемпературні елементи машин, дизель-електростанції й ін., температура яких значно вище температури фону. Максимум теплового випромінювання таких об'єктів зміщується в короткохвильову область, що являє собою демаскуючу ознаку для таких об'єктів.
Довжина каналу витоку залежить від потужності світла, об'єкта, властивостей середовища поширення й чутливості фотоприймача. Середовище поширення в оптичному каналі витоку інформації можливе трьох видів:
безповітряний (космічний) простір;
атмосфера;
оптичні світловоди.
Оптичний канал витоку інформації, середовище поширення якого містить ділянки безповітряного простору, виникає при спостереженні за наземними об'єктами з космічних апаратів. Межа між космічним простором й атмосферою досить умовна. На висотах 200 – 300 км існують ще залишки газів, що проявляються в гальмуючій дії на космічні апарати.
Уважаемый посетитель!
Чтобы распечатать файл, скачайте его (в формате Word).
Ссылка на скачивание - внизу страницы.