Загальний історичний огляд розвитку філософських знань. Зародження класичної філософії. Філософія Індії і Китаю, страница 2

Для розуміння стійкої філософської традиції Індії зверніть попередньо увагу на два важливі поняття – універсалії індійської культури:

Атман (санскрит — подих, душа, я-сам) — у давньоіндійському релігійному світогляді та в похідних з нього вченнях — поняття, що позначає всеосяжний суб’єктивний індивідуальний духовний початок, «Я», душу. Це поняття похідне від сенсообразів пуруші (космічна першолюдина) і прани (подих), якими позначили вихідний початок і основу світобудови. Окремо взяте поняття Атман не розкриває проблему єдиного і різноманітного. Вирішення її здійснюється через взаємозв’язок понять Атман — Брахман, де Атман наділяється змістом одиничного, суб’єктного прояву Брахмана, як загального початку.

При цьому співвідносність двох понять носить багаторівневий характер: коли Атман ототожнюється з тілесним суб’єктом — Брахман символізує Космос; коли Атман виражає суб’єктивне, уявне або життєве «Я» — Брахман уявляється як космічна Душа; коли Атман розкриває зміст індивідуального самопізнання — Брахман несе в собі зміст самоосяжного і всеосяжногоАбсолюту. На вищому рівні, коли суб’єкт і об’єкт злиті воєдино, Атман стає вищим Брахманом, або блаженством.

Зв’язок понять Атман — Брахман у гносеологічному аспекті виражає визнання самостійності і відносної відособленості душі від тілесної оболонки і від конкретного об’єктного втілення (Атман схований і в «Я» людини, і в «Я» всіх інших істот, і в абсолюті, Брахмані). Через взаємозв’язок цих понять робиться спроба представити пізнання як цілісний процес сприйняття внутрішнього стану і зовнішнього світу. Відношення Брахмана до самості окремої людської істоти складають головну тему веданти.

Брахман – вічно існуючий творчий і життєстверджуючий принцип, що все творить, підтримує, зберігає, розчиняє і потім знову повертається до самого себе. Він невимовний у позитивній термінології і незбагненний будь-якими логічними системами. Він визначається негативно: нечутний, невидимий, не породжений, немислимий, невиявлений, "не це і не те". Справжня універсальність Брахмана досяжна за допомогою усвідомлення ним самого себе. Знаходячи в процесі самопізнання суб’єктивність, він виступає тотожним атману.

У давній і середньовічній Індії існувало шість «офіційних» (ортодоксальних) філософських шкіл – даршан, що визнають авторитет вед: ньяя, вайшешіка, санкх’я, йога, міманса і веданта. Біля витоків кожної з них лежить текст або група текстів, що є священним каноном для прихильників кожної даршани. Пізніші тексти звичайно є коментарями до канону.

астіка – це класичні, офіційно прийняті системи вчень на лінії традиції вед, упанішад та інших самхіт (брахмани, аран’яки). Веди (ведийська література) – (на санскриті veda – знання, від індоєвропейського кореня veid – знати, бачити) – священні книги індусів, що представляють собою збірники гімнів, богослужбових формул, легенд. Їхній зміст складає область сакрального міфологізованого знання. Виникнення гімнів пов’язується з переселенням арійських племен на індійські землі в 2 тисячолітті до н.е. Записувалися в 1 тисячолітті.

1. Веданта(буквально – кінець вед) – широке спрямування мудрості від упанішад до „Брахма-сутри” (2-3 ст. н.е.; засновник – Бадараяна). Пройшла три стадії. Перша стадія (6-3 ст. до н.е.) – інтуїтивна. Друга стадія (2 ст. до – 7 ст. н.е.) – відносної єдності. Третя стадія – розмежування на різні спрямування коментарів до «Брахма-сутри»: видатні мислителі – Гаудапада (7-8 ст.), Говінда, Бхартріхарі, Бхартріпрапанча.

На останній стадії сформувалися 3 головні напрями веданти: 1. Адвайта-веданта (поняття, що позначає стан відсутності подвійності, а також єдність всього як своєрідний принцип онтологічного порядку — монізм). Лінія Гаудапади – першого систематика. Шанкара (учень Говінди) розробив послідовно моністичне вчення. 2. Двайта-веданта (дуалізм). Засновник Мадхва. 3. Вішішта-адвайта (обмежений дуалізм). Рамануджа.