Загальний історичний огляд розвитку філософських знань. Зародження класичної філософії. Філософія Індії і Китаю, страница 13

Підвалини заклали „три вчителі науки про природний закон” – Сунь Фу, Ху Юань, Ши Цзе (династія Сун, 960-1279). Розвинули:

Чжоу Дуньї (1017-1073) та Чжан Цзай (1020-1078) розвинули космогонічні ідеї: матеріальна субстанція ці утворює 5 першостихій, а з них – все суще. Під впливом буддизму – ідея примирення інь і ян як умова вищої гармонії.

Чжу-Сі (1130-1200). „Канон” (завершення) неоконфуціанства: єднає вчення попередників про ці з тезою про абсолютний розум-закон (лі). „Лі” – корінь і джерело всього існуючого. Лі над усім, але в єдності з ці.

Даосизм–напрям «природного буття».

На противагу конфуціанському культуро-центризму даосизм висуває стратегію «проходження природності». Відмова від усякої навмисності та цілеспрямованості в дії (принцип «недіяння» – «у вей») дозволяє досконало-мудрому прилучитися до «дао» як загальносвітового природного ритму подій.Даосизм – вчення про дао або «шляхи речей». Як особлива система філософствування виникає в Китаї в 6-5 ст. до н.е.

Засновником прийнято вважати Лао-цзи (6-5 ст., в епоху Тан – 7-9 ст. – був канонізований як святий). Ідеї трактату «Дао де цзін» – засадового твору про шлях (дао) і потенцію (де).Дао (кит. – Бог, слово, логос, шлях) – поняття давньокитайської філософії, що позначає те, що: не маючи ні імені, ні форми; будучи вічно єдиним, незмінним, неминущим, існуючим від віку; будучи нечутним, невидимим, недоступним для збагнення – невизначуваним, але творчим. Знаходячись у стані спокою і водночас безперервного руху; виступаючи першопричиною всіх змін, – дао є «матір’ю всіх речей», «коренем усього». «Дао» єдине всьому і залежить лише від себе самого: «людина залежить від землі, земля – від неба (космосу), небо – від Дао, а Дао – від себе самого» (Лао-цзи). Лао Цзи закликав: «В метушні буденного зберігати таїну вченості». «Хто не йде за дао – гине».

Видатними представниками даосизму (4-3 ст. до н.е.) були: Ле-цзи, класик Ян Чжу (*395-335), Інь Вень, Чжуан-цзи (великий класик даосизму) й ін. Відповідно до постулатів ортодоксального даосизму, тільки дотримання природних законів життя дозволяє людині «зберегти в цілісності свою природу». Лише на цій основі представляється можливим збагнення істини й оволодіння мудрістю.

Соціальний устрій не був байдужим і для даосизму, але він відкидав жорсткі норми і правила моралі, юридичні закони.

Даосизм як певну схему філософствування і даосизм як релігійне віровчення, що сформувалося до початку н.е., не можна ототожнювати. Філософські аспекти «автентичного» даосизму лягли в основу китайських релігійних шкіл: «Шляхи істинної єдності» (2 ст.), «Вищі чистоти» (4 ст.), «Шляхи створеної істини» (13 ст.) й ін. Філософські підходи даосизму у середньовічному Китаї розробляли Ге Хун («Мудрець, що обіймає простоту», 4 ст.); Ван Сюаньлан («Трактат про Таємну перлину», 6 ст.); Тянь Цяо (коментарі до «Книги змін», 10 ст.). Канон текстів даосизму «Дао Цан» („скарбниця даоських писань”) склався до 12 ст. У межах даосизму нерідко конституювалися також і єретичні, дисидентські теоретичні системи, які неодноразово служили ідеологічним обґрунтуванням селянських революцій і громадянських воєн у Китаї.

У ІІ-ІІІ сторіччях даосизм розділився на:

Неодаосистів (дао цзя) – оновлене продовження класичної філософської традиції. Під егідою даосизму розвивалися й природничі знання.

Даосів (дао цзяо) – даоське вчення трансформувалося в так званий «релігійний даосизм», зайнятий переважно рішенням проблеми безсмертя й утворюючий неортодоксальну складову китайської духовної культури. Релігійна віраіз свого роду церквою, масовими таємними сектами. Включає магію, алхімію, цілительство, демонологію, оккультику. Перший патріарх – Чжан Даолін (Фухань).

Доля філософських традицій у подальшому й у сучасному Китаї.