Загальний історичний огляд розвитку філософських знань. Зародження класичної філософії. Філософія Індії і Китаю, страница 14

З’являлися деякі нові школи та видатні імена мислителів.

Цзацзя – школа еклектиків.

Ван Чун (27-біля 98) – давньокитайський оригінальний мислитель, не належав до жодного напрямку. Автор ряду філософських трактатів. Збереглася тільки книга «Зважування міркувань» («Луньхен»), перекладена в Англії у 1907-1911. Скептично відносився до вчення конфуціанців. Матеріалістично переосмислюючи багато світоглядних понять, утверджував, що небо і земля тілесні і тому можуть знаходитися в русі. Основа неба – «ці» – неосяжне, блакитне, що не має ні початку, ні кінця («першоефір», «споконвічна субстанція»). Небо не має ні волі, ні бажань, ні розуму. Воно підлегле законам природності й недіяння. Усі речі природно і спонтанно виникають з "ці". Різний ступінь згущення споконвічного "ці" у кожній речі – причина розходження речей і їхніх властивостей. Людина також зароджується зі споконвічних часток "ці". Але на відміну від всіх інших істот вона має розум і здатність пізнання.

Ван Чун уважав, що джерело тлумачення Неба як здатного діяти, переживати радість або сум, карати і заохочувати людину за вчинки – сама людина. Намагаючись пізнати небо, люди також виходять з людського. Головне ж джерело знань – у чуттєвому досвіді. Відкидав він думку про уроджені знання мудреців, однак думав, що і відчуття не можуть дати повного знання. Суть речей осягається лише за допомогою строгого мислення, тобто розуму. Тому він учив шанувати авторитет мудреців стародавності, зберігати традиції минулого. У соціально-етичній галузі його поглядам властивий традиціоналізм і певний фаталізм, віра в долю. Особливу популярність погляди Ван Чуна здобувають лише в 20 ст.

Ван Янмін (1472-1529) – найзначніший представник суб’єктивного ідеалізму середньовіччя. Відродив тезу Конфуція про вроджені знання, надавши їй абсолютного і загального значення. Подолав дуалізм Чжу-Сі (неоконфуціанця).

Ван Чуань-шань (ХVІІ ст.) – матеріалістичне тлумачення «ці»; „лі”; „інь”; „ян”. Підвалинами буття є матеріальна субстанція. Відродив ідею Мо-цзи про розвиток людства від звірячого стану до справедливості, втіленої державою.

У ХVІІ – ХVІІІ ст. філософія переважно коментує „священні книги”, компілює й інтерпретує канонічні твори Конфуція, Мен-цзи, Чжу Сі, Чжан Цзая, Ван Чуань-шаня.

Ван Фучжи (1619-1692). Розробка деяких нових поглядів.

ХІХ ст. – розробка політичної ідеології Просвітництва, соціальних реформ. Велика утопія зрівняльного селянського комунізму, що збурила Тайпінське повстання і вплинула на реформаторів. Вимога заміни абсолютистської монархії конституційною: Кан Ю-вей, Лян Ци-чао, Тань Сі-тун. Їх концепції держави ґрунтувалися на уявленнях у дусі суспільного договору. Відкидали революційний шлях (крім Тань Сі-туна), а головним методом уважали діяльність освічених людей (представників державної знаті) та виховання всіх людей у дусі початкових етичних норм конфуціанства.

На початку. 20 ст. у Китаї одержують широке поширення буржуазна політична філософія і соціологія, позитивістські й еволюціоністські теорії (ідеї англійського філософа Г. Спенсера, соціал-дарвіністські погляди, що пропагувалися Ян Фу й ін.). В обстановці загальної кризи китайського суспільства і наростання революційної ситуації в країні посилюється ідеологічна боротьба. Реформатори Кан Ю-вей, Лян Ци-чао різко схиляються вправо. Прогресивні ідеї реформаторів розвиває і революційна демократія: напрямок видатного китайського мислителя Сунь Ят-сена, в основі політичної доктрини якого лежать три принципи: нації, народовладдя і «народного благоденства».