Правонаступництво держав. Інститут правонаступництва у міжнародному праві, страница 9

У вирішенні питань правонаступництва у відношенні договірного спадку колишнього Союзу РСР держави-наступники, що утворили СНД, у значній мірі спиралися на Віденську Конвенцію 1978 року, згідно якій відповідні питання можуть вирішуватися за угодами між державами-наступниками. Вже в установчих актах Співдружності (Біловезька угода про створення СНД від 8 грудня 1991 року та Алма-Атинський протокол до неї, а також Декларація від 21 грудня 1991 року) вони передбачили, що гарантують виконання  обов’язків розпавшогося СРСР, а у Меморандумі про взаєморозуміння у відношенні договорів колишнього Союзу, що мають взаємний інтерес, від 6 липня 1992 року держави СНД, визнаючи роль цих договорів “ у справі стабілізації та подальшого розвитку відносин з іншими державами”, визнали за необхідне визначити загальний підхід до вирішення питань правонаступництва у відношенні цих договорів (загальна кількість їх перевищує 15000). (16,73)

 З ціллю визнання та можливості подальшої співпраці із міжнародною спільнотою  і  Україна прийняла  Закон “Про правонаступництво України” .  (9,617)

Існує, також, ряд багатосторонніх договорів, особливо із обмеженим числом учасників, а також двосторонніх, наприклад у галузі роззброєння та контролю над озброєннями, які торкаються інтересів  декількох, але не всіх держав СНД. До кожного такого договору вимагалося прийняття рішення або дій із сторони тих держав СНД, до яких ці договори застосовуються, а у тих випадках, коли це необхідно, - з участю і інших партнерів до договору.

Наприклад, у зв’язку із укладеним у 1991 році Договором між СРСР та США про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь Росія, Білорусь, Казахстан та України, де такі озброєння колишнього Союзу РСР були дислоковані, підписали разом із США Лісабонський протокол від 23 травня 1992 року до цього Договору. Протокол передбачав, що названі чотири держави є державами-правонаступниками Союзу і що вони приймають на себе його зобов’язання за угодою та будуть виконувати їх відповідно до своїх національних територій. (21,225)

г)Правонаступництво у відношенні договорів, що встановлюють державні кордони.

Пункт 2 "а" статті 62 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року говорить, що дія норми, що дає право на анулювання договору внаслідок корінної зміни обставин, не поширюється на договори, що встановлюють державний кордон. Комісія міжнародного права у своєму коментарі до зазначеної статті вказувала на те, що договори про державний кордон безумовно повинні признаватися винятком, оскільки інакше ця норма може стати джерелом небезпечних тенденцій.

Цей приклад приведений не випадково, оскільки аналогічне правило характерно і для правонаступництва держав у відношенні договорів. Відповідно до статті 11 Віденської конвенції про правонаступництво у відношенні договорів 1978 року, правонаступництво держав не торкається кордонів, а також зобов'язань і прав, що відносяться до режиму кордонів, встановлених договором. Іншими словами, якщо в силу правонаступництва виникають які-небудь підстави для припинення або зміни договірних прав і зобов'язань у відношенні кордонів, то ці підстави не можуть бути використані для зміни встановлених договором кордонів або зобов'язань і прав, що відносяться до режиму державного кордону.

Таким чином, правонаступництво у відношенні державних кордонів означає, що держава-спадкоємець успадковує кордони території, у межах яких воно утворилося, і вважає їх для себе юридично дійсними. Стаття 11 Конвенції 1978 року обмежується питанням наслідків правонаступництва держав у відношенні кордонів і їхнього режиму, установлених договором, і не торкає ніяким чином дійсності самого договору або яких-небудь інших основ наступної зміни кордонів, що підтверджується статтею 14 зазначеної Конвенції. Отже, сам факт правонаступництва не може бути підставою при виникненні спорів про кордони та їх вирішення.