Теоретичним підґрунтям дослідження стали праці В.І Карабана., Т.А. Казакової, Н.Д. Арутюнової, А.Н. Мороховського, В.Н. Телії, М.П. Брандес, Х. Ортеґа-і-Ґассета, Р.К. Мін'яр-Бєлоручева, І.Р. Гальперина, В.В. Виноградова, В.Н. Комісарова та інших лінгвістів та літературознавців. У якості фактичного матеріалу для аналізу було використано сучасні видання, присвячені сільському господарству.
Таким чином, дана курсова робота має на меті розглянути специфічні якісні особливості метафоричних засобів з боку тих семантичних і стилістичних змін, яким вони піддаються в текстах науково-технічної літератури; на основі перекладу та аналізу текстів мовою джерела визначити основні лексико-стилістичні трансформації для передавання метафоричних засобів у науково-технічних текстах.
РОЗДІЛ I
ХАРАКТЕРНІ ОСОБЛИВОСТІ МЕТАФОР
1.1 Метафора як стилістичний засіб відображення дійсності
Традиції дослідження метафори нараховують більше двох тисяч років. Вона приваблювала найвеличніших мислителів усіх часів – від Аристотеля та Платона до Руссо, Гегеля, Ернста Кассірера та багатьох інших. Розквіт метафори припадає на часи античності, де вона вивчається в рамках риторики та поетики. Вперше про метафору заговорив Аристотель, якого і вважають основоположником цього терміну: «Метафора – це перенесення слова зі зміною значення з роду у вид, або з виду у рід, або за аналогією»[3:669].
Звісно, не можна назвати визначення, що надав Аристотель, досконалим. Походження метафори виглядає спрощеним, до того ж Аристотель виступає за субстиционалістський погляд на метафору, оскільки один термін заміщає інший. У таких рамках метафора навіть не розглядається у якості значної частини людської комунікації, скоріше в «Поетиці» вона представлена як формула досягнення більшої виразності.
Протягом історії риторики метафора розглядалась як дещо на зразок вдалого прийому, заснованого на гнучкості слів, що доречний лише у певних випадках та потребує неабиякої майстерності та обережності [25:45]. Цицерон указував на те, що метафора – це винахід, у якому не було необхідності і який виник “під тиском убогості й злиденності словника”. Але “як і одяг, спочатку винайдений для захисту від холоду, згодом почав застосовуватись і як засіб прикрашання і як знак відмінності, так і переносні вирази, з’явившись через брак слів, розповсюдились вже заради насолоди” [28: 235].
Отже, до метафори ставились як до прикраси, до додаткового механізму мови, але не як до його основної форми. Подібну точку зору змогли подолати лише в XX ст. – з одного боку, метафора переосмислюється як необхідний і дуже важливий компонент мови та мовлення, а з іншої – наука та наукове пізнання розглядаються в нових вимірюваннях.
З того часу про метафору написано величезну кількість робіт, нею цікавились не лише вчені, але й письменники, поети, художники, кінематографісти. Немає критика, що не мав би власної думки щодо природи та естетичної цінності метафори. Вивчення метафори традиційне, сягає часів античності, проте невпинно продовжує розвиватись і на теперішній час. Дослідження феномену метафори стає все більш інтенсивним та швидко поширюється, захоплюючи все різні галузі знання.
Навіть до нашого часу в лінгвістичному розумінні метафори між вченими існують розходження. Досі не існує однозначної думки, за чим можна закріпити поняття метафори. Розглянемо декілька визначень вчених, що займались цим питанням у різні часи.
Метафора (грец. “перенос”) – троп чи фігура мови, що ґрунтується на вживанні слова, що позначає собою певний клас об’єктів (предметів, осіб, явищ, дій чи ознак), для позначення іншого, подібного класу об’єктів чи окремого об’єкту. [2:15].
Уважаемый посетитель!
Чтобы распечатать файл, скачайте его (в формате Word).
Ссылка на скачивание - внизу страницы.