Правове регулювання охорони праці в Україні. Закон «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 р

Правове регулювання охорони праці в Україні передбачає непростий склад матеріальної відповідальності власника або уповноваженого ним органу (далі — роботодавець) за невиконання вимог охорони праці І за не забезпечення безпечних її умов.

Так, відповідно до Закону «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 р. (далі — Закон) роботодавець зобов'язаний відшкодувати шкоду, заподіяну здоров'ю працівника, який постраждав при виконанні трудових обов'язків (або сім'ї останнього) — статті 11 — 12. сплачувати штрафи за кожний нещасний випадок, професійне захворювання й штрафи, шо накладаються органами державного нагляду за порушення нормативних приписів з охорони праці (ст. 31), компенсувати витрати, пов'язані з рятувальними роботами при аваріях і нещасних випадках з проведенням розслідування і експертизи їх причин, відшкодувати збитки іншим підприємствам у зв'язку із заподіянням шкоди при порушенні вимог з охорони праці (ст. ЗО).

Проте стан охорони праці в Україні нині є досить тривожним. Так, рівень травматизму зі смертельними випадками на 1000 працюючих складає 3,8, у той час як у США — 0,054, в Німеччині — 0,08, в Японії — 0,02, у Великобританії — 0,016.

Вважаю, такий стан охорони праці в Україні не можна пояснювати лише причинами об'єктивного характеру, а саме кризовим станом економіки і труднощами перехідного періоду. Однією з причин, на мій погляд, є недоліки у правовому регулюванні її охорони в умовах ринкової економіки.

Передбачені чинним законодавством економічні методи даного правового регулювання є не досить ефективними тому, що мають однобічний характер, тобто поширюються лише на одну сторону трудових правовідносин — роботодавця і через це не торкаються конкретних винних у порушенні вимог охорони праці, у тому числі посадових осіб, до чиїх обов'язків поряд з іншими входять організаційно-розпорядчі функції у даній сфері.

Необхідність вдосконалення відповідальності працівників у галузі охорони праці підкреслюють вчені — професори Л.Лазор [1, с. 37] і В.Венедиктов [2, с. 60] й інші.

Ряд авторів [3, с. 9], [4, с. 50] звертають увагу на те, що всі виплати, які покладаються на роботодавця нормативними актами про охорону праці, на практиці сплачуються з прибутку підприємства, що залишається у його розпорядженні, тобто переносяться на собівартість продукції. Інакше кажучи, збитків зазнає все суспільство І лише конкретні винні особи залишаються осторонь У кращому разі вони будуть притягнуті до дисциплінарної відповідальності. Через це вказані автори розцінюють як істотну прогалину в чинному трудовому законодавстві те, що у переліку можливих випадків матеріальної відповідальності працівників не передбачено хоча б часткової компенсації шкоди, заподіяної порушенням вимог охорони праці, за рахунок винних. На мій погляд, зазначене заслуговує на увагу.

У чинному законодавстві правові норми закріплюють як обов'язки роботодавця зі створення здорових і безпечних умов праці для працівників (статті 21, 141, 153 КЗпП, статті 10, 17, 19 Закону), так і обов'язки останніх виконувати вимоги нормативних актів про охорону праці (ст. 139 КЗпП, ст. 18 Закону). Але якщо стосовно роботодавця передбачена конкретна відповідальність за невиконання нормативних вимог у сфері охорони праці (ретроспективна — негативна), покликана стимулювати належне виконання покладених обов'язків, то щодо працівника така відповідальність за невиконання правових приписів уданій галузі відсутня.

Зі змісту ст. 139 КЗпП випливає, що невиконання працівником обов'язків у названій сфері розцінюється як дисциплінарний проступок, за який відповідно до ст. 147 КЗпП може бути накладене дисциплінарне стягнення у вигляді догани або звільнення (за систематичне порушення).

На мою думку, в даному питанні існує нерівність сторін трудового правовідношення. Працівник несе дисциплінарну відповідальність, якій стосовно роботодавця відповідає адміністративна відповідальність (статті 188⁴, 188⁵, 188⁶, 231 КпАП).

У той же час чинне трудове законодавство передбачає щодо роботодавця різні виплати (компенсуючі, штрафні) у разі невиконання ним обов'язків у сфері охорони праці. Стосовно ж працівника назване законодавство у переліку можливих випадків матеріальної відповідальності (статті 130, 133—134 КЗпП) не встановлює хоча б часткової компенсації шкоди, заподіяної останнім підприємству порушенням зазначених вимог.

Вважаю, нерівність сторін в умовах ринкової економіки є істотною прогалиною у трудовому законодавстві.

У науковій літературі вказується на дієвість персоніфікованої матеріальної відповідальності у сфері охорони праці. Так, у Франції у Кодексі про працю передбачено накладення штрафу на посадових осіб, винних у порушенні даних вимог, до 8 тис. франків за кожне ви-^влене порушення. У разі повторних порушень сума штрафу збільшується до 60 тис. франків (5. с. 51].