Поняття та система конституційно-правового механізму захисту людиною своїх прав

ПЛАН:

Вступ .     

1. Поняття та система конституційно-правового

 механізму захисту людиною своїх прав .

2. Система гарантій здійснення і захисту прав і свобод людини.

2.1. Загальні гарантії.

2.1.1. Економічні гарантії.

2.1.2. Політичні гарантії. 

2.1.3. Організаційні гарантії.  

2.1.4. Ідеологічні гарантії.

2.2. Спеціальні (юридичні) гарантії.

3. Соціально-правовий механізм забезпечення

 прав та свобод людини.

4. Форми захисту прав людини.

4.1. Загально судова форма захисту.

4.2. Адміністративна форма захисту.

4.3. Адміністративно-судова форма захисту.

4.4. Інститут „омбудсманів”.

4.5. Міжнародний захист прав людини.

5. Огляд механізму здійснення безпосереднього

 захисту конкретних прав і свобод людини.

Висновок.

Вступ.

Дана робота має на меті розгляд інституту, що стоїть в основі конституції будь-якої демократичної держави – основні права людини і  гарантії забезпечення їх захисту Конституцією України.

Основний закон держави – Конституція, у першій своїй главі «Основи конституційного ладу» декларує положення про те, що «Людина, її права і свободи є вищою цінністю. Визнання, дотримання і захист прав і свобод людини і громадянина – обов'язок держави»[1]. Дане положення – одна з фундаментальних основ конституційного ладу України. Поняттям «вища цінність» не визначається ніяка інша основа конституційного ладу.

Не випадково положення про права і свободи винесено в число перших положень, проголошених Конституцією. Місце цього інституту обумовлене тим, що права і свободи людини і громадянина визнаються вищою цінністю  держави і суспільства, метою функціонування всіх державних і суспільних інститутів і структур.

Усі колишні радянські Конституції законодавчо закріпляли примат держави над особою,  бо вважалося, що саме держава визначає обсяг прав та обов’язків людини. Особливо це виявилось  у  першій Конституції Української РСР 1919 р. Становище  не змінилось і після 19478 р., коли ООН прийняла Загальну  декларацію прав людини, хоч вона і мала тоді рекомендаційний характер, і після 1966 р., коли положення Загальної декларації були визнані міжнародними правовими нормами. Навіть Конституція УРСР 1978 р. не змінила практику вторинності прав і свобод особи, хоч і закріпила в Основному законі розділ про них після розділу І Конституції.

З прийняттям нової Конституції України питання про місце основних прав, свобод та обов’язків людини, про основи взаємовідносин держави та її органів з індивідами було вирішено в дусі часу.

Структурно розділ про права, свободи і обов’язки людини і громадянина розміщений одразу після розділу І Конституції „Загальні засади”

Оскільки темою нашої роботи є юридичний механізм забезпечення прав людини в Україні, цей розділ Конституції  має особливе значення – адже Конституція, як Закон, що має вищу юридичну чинність і пряму дію повинна реально регулювати суспільні відносини і впливати на всю систему органів державної влади. Таким чином, одним із  принципів на яких ґрунтується проголошення Конституцією прав і свобод є гарантованість -  як загальних передумов, так і конкретних прав і свобод окремо.

Але проголошення цих прав було б декларативним, не будь у Конституції вказівок на гарантії їхнього здійснення і  захисту. Більш того, положення Конституції, у яких закріплюються і гарантуються права і свободи людини і громадянина  одержують свій розвиток у нормативних актах прийнятих державними органами. «Права людини і громадянина є безпосередньо діючими. Вони визначають зміст, зміст і застосування законів, діяльність законодавчої і виконавчої влади, місцевого самоврядування і забезпечуються правосуддям»[2]. Тобто, будь-яке поводження людини по здійсненню своїх прав і свобод (при дотриманні встановлених обмежень, тобто не порушуючи права і  свободи інших людей) є правомірним і не вимагає наявності спеціальних нормативних актів.  Це однак, не означає що подібні акти не потрібні  - більш того, у ряді випадків прямо передбачається необхідність видання законів.

Зміст глави 2 Конституції України відповідає  загальновизнаному в міжнародному праві перелікові прав і свобод. Новим кроком у наближенні норм вітчизняного законодавства загальновизнаним міжнародним стандартам в області прав людини став вступ України в Раду Європи і прийняття, у числі інших, положення про необхідність ратифікації Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод, включаючи протокол № 6, що стосується скасування страти в мирний час. Частину умов по вступі в цю міжнародну організацію Україна уже виконала, частина – знаходиться  в стадії прийняття,  так цей процес вимагає перегляду деяких нормативно-правових актів.  

1. Поняття та система механізму конституційно-правового захисту людиною своїх прав.

Дотримуючись положення «Загальної декларації прав людини», прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. про те, що «усі люди народжуються вільному і рівними у своєму достоїнстві і правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні надходити у відношенні один одного в дусі братерства», Конституція України 1996 р.  проголошує, що « основні права і свободи людини невідчужувані  та непорушні»1