Г.Нейгауз і його методика навчання фортепіанній грі (на основі аналізу праці "Про мистецтво фортепіанної гри"), страница 8

Нейгауз-педагог керувався принципами, які він висунув ще в передвоєнні роки. У той час він говорив на лекціях: «Виклад моїх принципів я почав би з голови, яку назвав би «На службі у композитора». Недолік більшості книг по методиці в тому, що вони не ставлять в основу, на перший план основні естетичні питання. Все повинно виходити від музики, з її розуміння. Треба звертати увагу учня в сторону музики, і не просто музики, а всього того, чим вона живе, в сторону почуттів, душевних переживань, думок. Ви повинні докласти всіх зусиль, щоб допомогти учневі зрозуміти поетичну сутність мистецтва. Якщо ми не спрямуємо увагу учня в цю сторону, ми не багато чого доб’ємося. Мета, ясне розуміння мети народжує кошти. Ми володіємо неймовірною кількістю органічних можливостей. Ми можемо грати твердими пальцями, м'якими, закругленими, плоскими. Згідно з художніми вимогами треба застосовувати свої можливості» [10, c. 48-50].

До наведеного принципу «на службі у композитора» і ряду інших Генріх Густавович постійно повертався, повторюючи і розвиваючи їх в різних модифікаціях. Тепер ці принципи загальновизнана, але саме Нейгауз не тільки ясно сформулював їх як основу викладання музичного виконавства, а й став активно пропагувати: словом - як музикант-просвітник і, найголовніше, справою - як педагог-практик. Саме на цих підставах і спочиває музична педагогіка в наші дні. І в безумовному, беззастережне, загальне прийнятті саме цих основ - одна з великих заслуг Г. Г. Нейгауза.

Перший принцип у навчанні фортепіанної гри - «на службі у композитора» - був для Нейгауза і основою його виконавської концепції. «Вам сподобався не я, а Бетховен!» - Це не просто «роз’яснення» не цілком задоволеного своєю грою піаніста наївному і захопленому слухачеві, а одна з можливих формулювань мети виконання, «ідеального по Нейгауза», афористично загострена, гіперболізована, як часто бувало у Генріха Густавовича, - щоб яскравіше відтінити відміну від звичайного, само собою зрозуміле: «Як вам сподобалася моя «Аппассіоната»?» Для Нейгаузівського «самоусунення» треба бути конгеніальним виконавцем; один з тих випадків, коли смиренність паче гордості.

У Нейгауза не було закінчених жорстких схем, однозначно визначають, як має звучати той чи інший музичний твір. Він охоче сприймав нову інтерпретацію, якщо, звичайно, вона відповідала авторському задуму, відкривала його нові грані, в тому числі і ті, що найбільш помітні сучасному погляду. Твори великих майстрів були для нього сутностями, наділеними життям, а отже, змінюються в своїх проявах, тобто в виконавських трактуваннях, в слухацької сприйнятті.

Це ставлення Генріха Густавовича як піаніста до музики знаходило природне продовження в його педагогічної концепції. Він ніколи не ставився до учня як до аморфної маси, яку слід помістити в заздалегідь приготовлену форму. Кожний учень був для нього індивідуальністю, яка має власними здібностями і особливостями, а завдання педагога полягала в тому, щоб проявити ці здібності, всіляко сприяти їх розвитку, усунути які стримують обмеження, розгорнути врата в Музику - ті самі, які, можуть бути розкриті лише для даного конкретного учня і ні для кого іншого. Цей другий принцип Нейгауза-педагога (орієнтація на розвиток індивідуальності - не можна сповідувати, якщо вважати істиною в останній інстанції своє власне, схематизоване розуміння музичного твору.

Яким би очевидним і простим не здавався другий принцип, його неймовірно важко реалізувати на практиці. Для цього мало знати музику, виправляти невірно взяті ноти, «ставити пальці» і коментувати зміст розучуємо творів. Необхідний ще й особливий талант розуміння учня, проникнення в його духовний світ і прилучення до нескінченного світу художності, культури, людяності. Таким талантом Нейгауз був наділений як, може бути, ніхто інший з педагогів-музикантів. «Як він умів слухати!» - Вигукують мемуаристи; додамо, що Генріх Густавович вмів слухати не тільки видатні, вчинені виконання, але і гру кожного зі своїх учнів, кожного музиканта. Навіть якщо це було для нього тисяча першим прослуховуванням h-moll’ной сонати Шопена, він міг і по-новому сприйняти щось в музичному творі, і, найголовніше, зрозуміти, чим живе його учень, куди рухається, як росте, які можливості дійсно в ньому закладені.