Альтруїзм і егоїзм- основні критерії моралі, страница 5

Книга Н. Макіавеллі «Володар» стала одним з перших посібників з політичної науки і одночасно найяскравішою апологією егоїзму. Філософсько-політичне вчення Н. Макіавеллі викликало неоднозначну реакцію у сучасній йому Європі і різке неприйняття з боку римо-католицької церкви (у 1559 р. його книги були внесені до «Індексу заборонених книг»). Спостереження життя призвели Макіавеллі до чіткого переконання, що людина - це істота суто егоїстична. Егоїстичний інтерес - наймогутніший і мало не єдиний стимул людської діяльності, і саме значний прояв цього інтересу пов'язаний із збереженням і придбанням власності, майна. Дане твердження звучить як пряма антитеза християнському вченню, для якого «корінь усього лихого то сріблолюбство».

Здатність до діяльності, заснованої на егоїстичному інтересі, воля особистості, яка прагне до здійснення великих цілей - ось що, на думку Н. Макіавеллі, головне в людині. Здатність до такої діяльності він назвав доблестю, яка властива далеко не всім індивідам, тому вони і животіють у своєму жалюгідному житті. Однак в історії завжди були і завжди є окремі особистості, чия доблесть змушує їх здійснювати видатні вчинки і тим самим рухати всю історію людства. Сама держава, у розумінні Н. Макіавеллі, виникла як результат все тієї ж егоїстичної природи людини. Держава - це вища сила, здатна поставити достатньо жорстку межу егоїстичним прагненням окремих людей і тим самим врятувати їх від самознищення. Тут ми стикаємося з протиріччям: з одного боку, егоїзм є головним стимулом розвитку, але, з іншого боку, егоїстичні устремління призводять до самознищення, від якого захистити покликана держава, що має своїм джерелом все той же егоїзм. Дозвіл зазначеного протиріччя потребує більш глибокого аналізу проблеми.[13, с.149]           Як писав Оскар Уайльд, любов до самого себе – це єдиний роман, що триває довічно. У ньому немає нічого негожого, якщо любов підтримується власними зусиллями, а не паразитує на інтересах оточуючих. Ця особливість роз’яснена Е. Фроммом: «Припускаючи, що любов до себе чи до інших в принципі неподільна, як же пояснити егоїзм, що очевидно виключає всілякий щирий інтерес до інших? Егоїст зацікавлений тільки у самому собі, у своїх бажаннях, знає тільки саме задоволення – брати, а не давати. На світ він дивиться з точки зору того, що може взяти від нього… Любов до себе і егоїзм не тільки не ідентичні, вони діаметрально протилежні. Егоїст любить себе так само мало, як і інших; фактично він навіть ненавидить себе». Таким чином, людина, що любить себе, розвивається за рахунок власних зусиль, егоїст як такий прагне розвиватися за рахунок інших людей.[17, с.342]

Отже, простеживши історичний процес формування думок щодо егоїзму-альтруїзму бачимо, що мислителі в основному акцентували увагу на егоїстичному спрямуванні особистості