Римські юристи обгрунтували розподіл права на публічне і приватне. Класичне визначення такого розподілу дав Ульпіан у ІІ-ІП стст: публічне відноситься до положення Римської держави, а приватне - до користі окремих особистостей (9).
У виді наявності в навчальному плані факультету спеціального курсу "Основи римського цивільного права", ми обмежуємося лише загальною характеристикою розвитку римського права, у якому розрізняють 3 періоди (не співпадають з періодами римської державності). А також звернимо увагу на деякі особливості кримінального права і процесу, які не будуть розглядатися у вказаному вище курсі.
1. Найдавніший період (VI-III до н.е.).
Для цього часу застосовуються ті ж самі характеристики, що і до старогрецького права:
• полісна замкнутість;
• строгий формалізм;
• архаїчність;
• примітивність інститутів.
Джерела права - звичай, кодифікація (Закони XII таблиць), сенат-консульти, едикти магістратів. Суттєвою рисою права цього періоду являється те, що тлумачення нормативних актів було виключною компетенцією жреців -понтифіків (10).
В цей час пануючою правовою системою Стародавнього Риму було так зване "квірітське право", тобто безпосередньо пов'язане з поняттям римського громадянства. Правомочні суб'єкти римської общини мали визначні переваги перед всім іншим населенням і користувалися привілеями, передбаченими квірітським правом. До кінця періоду їх число значно піднеслося за рахунок одержання плебеями правового статусу громадян Римської республіки.
Серед діянь, визначених квірітським правом у якості правопорушення, велика частина розглядалася як та, що не являлася соціальне небезпечними, а та , що чіпляє лише приватні інтереси. Тому, вони не кваліфікувалися як кримінальний злочин і тягли за собою в основному штрафні санкції на користь потерпілого. Сюди попадали навіть такі діяння, як особиста образа, крадіжка, нанесення тяжких тілесних ушкоджень. При калічницьких ушкодженнях припускалася відплата за принципом таліону. За Законами XII таблиць встановлювалося, що якщо особа "заподіє покалічення і не помириться з потерпілим, то нехай і йому буде заподіяне те саме". Крупному штрафу (25 асів за одиницю) підлягали винні " за злісну порубку чужих дерев".
Санкції по крадіжці були різноманітними. По задоволенню судового позову потерпілого обвинувачений у крадіжці виплачував подвійну вартість украденого майна. При знаходженні украденої речі по ходу формального обшуку слідував штраф у розмірі її потрійної вартості. Злодіїв з числа вільних громадян, впійманих на гарячому, "Закони" приписували "піддавати тілесному покаранню і видавати головою тому, у кого була здійснена крадіжка, рабів карати кнутом і скидувати зі скали". Вважалося правомірним вбивство на місці, що здійснив крадіжку у нічний час або наданого опору при затримані - у денний. Діяннями, які чіпляли суспільні інтереси і покараними державою як кримінальні злочини, вважалися такі, за які були передбачені каральні санкції, які приводилися у виконання кримінальними квесторами. Частіше за все це була смертна кара (відрубання голови, утоплення, розп'яття, кидання зі склали). У деяких випадках допускалися більш помірні покарання. У деяких випадках, у відношенні до неповнолітніх й впливових патронів.
Смертна кара застосовувалася за подстрекательство "ворога римського народу до нападу на Римську державу" або зрада ворогові римського громадянина; за лжесвідчення; за складання або співання пісні, "яка містить у собі обмову або сганьблення іншого"; за потраву або зборку врожаю з чужого поля у нічний час; за умисний підпал будівель і хліба. Карі також підлягали суді або посередники, "які були назначені при судоговорінні для розгляду справи і були уличени в тому, що прийняли грошову мзду по цій справі" (11). У пізній республіканський період смертна кара застосовувалася в основному у відношенні до рабів та іноземців. За тяжкі злочини повноправні римляни частіше піддавалися вигнанню із позбавленням статусу громадянина або обмежувалися в окремих цивільних правах (право зайняття державних посад).
Для кримінального процесу була характерна строга ритуальність, звернення особливої уваги на виконання обов'язкових традиційних обрядів, яким завжди придавалося більше значення, ніж сутності, справі, яка розглядається. Деякі процесуальні гарантії були закріплені Законами XII таблиць, які не допускали "всіляку відсутність від закону на користь окремих осіб", "забороняли позбавляти життя без суду якої б то не було людини", передбачали винесення смертного вироку римським громадянам тільки в центуріатних коміціях (12).
Уважаемый посетитель!
Чтобы распечатать файл, скачайте его (в формате Word).
Ссылка на скачивание - внизу страницы.