Політико-правові врегулювання внутрішніх збройних конфліктів та досвід їх розв’язання світовою спільнотою, страница 7

Проведення гуманітарних інтервенцій в якості операції міжнародного характеру має відповідати загальновизнаним принципам та нормам міжнародного права, в тому числі принципам суверенітету і невтручання у внутрішні справи.У сучасному глобалізованому світі , коли міжнародна безпека і загальний мир можуть бути поставлені під загрозу односторонніми силовими діями держав, не можна допускати того , щоб кожна держава самостійно вирішувала питання про своє право на гуманітарну інтервенцію.[32]

Критерії для прийняття всіх основних рішень при проведенні гуманітарної інтервенції повинні носити правовий характер , включаючи :

-визначення підстав для здійснення гуманітарної інтервенції.

-масові і суттєві порушення прав людини , що захищаються загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права;

- Механізм санкціонування гуманітарної інтервенції – Радою Безпеки ООН відповідно до Статуту ООН , як єдиний легітимний шлях здійснення міжнародного втручання , що забезпечує максимально представницьку участь у прийнятті рішення та забезпеченні неупередженого контролю за його реалізацією ;

-механізм виконання заходів щодо здійснення гуманітарної інтервенції

- Через органи (Військово- Штабний Комітет ) або підрозділи ( миротворчі сили) ООН , при необхідності і можливості - із залученням сил і засобів міжнародних організацій та держав;

- Дієві заходи контролю та притягнення до відповідальності всіх осіб та організацій , які допустили порушення міжнародного права в ході здійснення гуманітарної інтервенції  .[33]

Прийняті в ООН примусові заходи військового характеру мають три основні форми:

1 ) військову операцію , санкціоновану Радою Безпеки ООН і проведену під особистим керівництвом Генерального секретаря ООН при безпосередньому контролі за її здійсненням з боку РБ ООН. Аналогічні операції можна назвати « власне оонівські операції» ;

2 ) заходи, вжиті відповідно до рішення Ради Безпеки ООН і ст. 53 Статуту ООН, що стосуються пропонованих або таких, що вже вживаються примусових заходів , а також заходів , що вживаються згідно з регіональними угодами ;

3 ) санкціоноване Радою Безпеки ООН або в ряді випадків Генеральною Асамблеєю ООН застосування сили або загрози застосування щодо будь-якої держави коаліцією держав.[34]

Серед різних дійових осіб ООН залишається єдиною організацією, якій надається право здійснювати запобігання конфліктів у всьому світі. Жодна з регіональних організацій не має того авторитету , яким незмінно користується ООН. Однак за останні кілька років значення регіональних організацій у співпраці в галузі забезпечення безпеки також зросла. [35]

Можливість ООН реагувати на масові, грубі та систематичні порушення основних прав людини у формі збройного втручання зумовлена тим, що вона є універсальною організацією колективної безпеки. Правовою основою для застосування усунення  порушень шляхом здійснення збройного втручання у державу, яка здійснює масові систематичні порушення основних прав людини є ст. 42 Статуту ООН, якою передбачається можливість застосування примусових заходів воєнного характеру з метою підтримання або відновлення міжнародного миру та безпеки у випадку, якщо заходи передбачені ст. 41 Статуту ООН виявились або можуть виявитись неефективними. Передувати таким діям можуть і тимчасові заходи, передбачені ст. 40 Статуту ООН, які слід відмежовувати від примусових заходів.[36] Рада Безпеки визначає характер та обсяг таких дій, а також коло держав, які братимуть участь у їх здійсненні.

Як вітчизняні так і зарубіжні вчені практично одностайні у тому, що застосування примусових заходів, пов’язаних із застосуванням збройних сил, тобто здійснення гуманітарної інтервенції у відповідь на грубі масові порушення прав людини може мати місце лише у крайньому випадку і її слід розглядати як крайній.[37]

Інші міжнародні організації також можуть  реагувати на масові грубі порушення прав людини у формі збройних санкцій, тобто вони можуть  бути суб’єктами гуманітарної інтервенції відповідно до сучасного міжнародного права. Адже, аналіз статутів регіональних міжнародних організацій свідчить, що більшість з них володіють рисами систем колективної безпеки та можуть розглядатись як потенційні суб’єкти гуманітарної інтервенції.