Дійсно, якщо проаналізувати висловлену проблему в ракурсі відносин спільного володіння правами на торговельну марку, можна уявити, що правоволодільцями є одночасно, наприклад, господарське товариство та його учасник - фізична особа, яка не має статусу суб'єкта підприємницької діяльності. І якщо юридична особа самостійно використовує у своїй діяльності торговельну марку, яка «належить до його комерційних фондів», то фізична особа (яка не має статусу суб'єкта підприємницької діяльності), очевидно, може отримувати дохід від торговельної марки тільки у вигляді ліцензійних платежів, тобто для цього їй потрібно укласти відповідний договір, що своєю чергою потребує узгодження з іншим правоволодільцем.
Для вирішення зазначеної проблеми і врівноваження правового становища учасників спільного володіння виключними майновими правами на торговельну марку В. М. Крижна запропонувала передбачити в законодавстві право видавати іншим особам невиключну ліцензію кожному із правоволодільців, зазначених в охоронному документі, без узгодження з іншими правоволодільцями. Одночасно дослідниця визнає, що у такому разі «цінність монополії буде значно знижена»[6].
Зазначене положення доцільно закріплювати в договорі між правоволодільцями торговельної марки, проте, введення відповідних положень до законодавства про інтелектуальну власність може мати наслідком зловживання такими правами, протидіяти чому буде можливим тільки на підставі судових заборон.
Укладення ліцензійного договору на використання торговельної марки, майнові права інтелектуальної власності на яку належать декільком особам, є здійсненням таких виключних прав шляхом надання дозволу іншій особі на використання цієї торговельної марки.
Згідно зі ст. 428 ЦК України право інтелектуальної власності, яке належить кільком особам спільно, може здійснюватись за договором між ними. У разі відсутності такого договору право інтелектуальної власності, яке належить кільком особам, здійснюється спільно Тому для укладення ліцензійного або іншого договору про розпорядження майновими правами інтелектуальної власності на торговельну марку особа, яка разом із кількома іншими особами володіє виключними правами на даний об'єкт інтелектуальної власності, повинна отримати погодження решти правоволодільців.
Даний висновок прямо випливає з ч. 3 ст. 16 Закону № 3689-ХІІ, зміст якої, однак, залишає поза увагою питання про форму такого погодження.
За змістом частини 3 ст. 16 Закону № 3689-ХІІ взаємовідносини при використанні знака, свідоцтво на який належить кільком особам, визначаються угодою між ними. У разі відсутності такої угоди кожний власник свідоцтва може використовувати знак на свій розсуд, але жоден з них не має права давати дозвіл (видавати ліцензію) на використання знака та передавати право власності на знак іншій особі без згоди решти власників свідоцтва.
Проте сам факт існування договору не означає узгодження в ньому питань щодо розпорядження майновими правами на торговельну марку, тобто це питання може залишатись і неврегульованим.
З огляду на це, наведений зміст ч. 3 ст. 16 Закону № 3689-ХІІ при буквальному тлумаченні спонукає до помилкового висновку від протилежного, що у разі наявності договору між правоволодільцями про здійснення прав на торговельну марку один з правоволодільців може укладати договори про розпорядження майновими правами на торговельну марку без згоди інших правоволодільців[7].
Очевидно, що таке тлумачення не відповідає смислу цитованого правового положення.
У даному випадку має місце логічний недолік юридичної техніки викладення законодавчого положення, смисл якого видається очевидним: питання щодо використання торговельної марки, порядку розпорядження правами на неї повинні бути узгоджені між правоволодільцями в укладеному між ними договорі, який регулює відносини спільного володіння виключними правами. Якщо ж такий договір відсутній або в ньому не обумовлене певне питання здійснення прав на торговельну марку, наприклад порядок розпорядження правами на торговельну марку, то потребує погодження між правоволодільцями кожен окремий випадок розпорядження.
Отже, залишається відкритим питання: якщо у відповідному договорі це питання не врегульовано, то в якій формі повинно бути виражене волевиявлення правоволодільців, щоб відповідне узгодження мало юридичну силу? Таким чином, існує прогалина в законодавчому регулюванні відносин спільного володіння правами інтелектуальної власності на торговельну марку, оскільки в законодавстві відсутнє визначення допустимої форми підтвердження наявності згоди між правоволодільцями щодо укладання ліцензійного або іншого договору про розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності.
Уважаемый посетитель!
Чтобы распечатать файл, скачайте его (в формате Word).
Ссылка на скачивание - внизу страницы.